Вдома у нас був зошит «Альманах “Сімейні таланти», який залишився від покійного діда Олексія Олександровича. Він іноді писав вірші, хоча ніде не публікувався. Під Сталінградом воював разом із Гулею Корольовою, пам'ятник якій стоїть перед “водним”. Один з віршів був присвячений їй. Дід планував, що вся сім’я писатиме щось. Він написав багато, бабуся - один віршик, мама — також один, а потім блокнот перейшов мені. Я списав його років до 12. Дід працював в обласному управлінні освіти. Потім у тому кабінеті сидів Віталій Новак. Коли мені було 5 років, я вчився там друкувати на машинці. Через 15 років прийшов на інтерв'ю і згадав кабінет.
Перша моя замітка вийшла російською мовою в дитячій газеті «Перемена». Вона мала назву «Связкой ключей в разгильдяев запускает наш учитель истории». Підпис – “Игорь, Кривой Рог”.
У школі був відмінником-вискочкою. Всюди висловлював свою думку, сперечався з вчителями, доводив, що у нас демократія. Не брав участь в тусовках. Але списувати однокласникам завжди давав, часом за “Снікерси”, вони тоді тільки з'явилися. З дівчатами в школі романів не було. Найприємніші шкільні спогади — перемоги на олімпіадах. У 10 класі виборов перше місце на IV етапі олімпіади з української мови в Тернополі. До того розмовляв тільки російською.
Мене виховували жінки – мама і бабуся. Мало чоловічого товариства було в дитинстві. Мені і зараз простіше спілкуватися з жінками.
Досить рано став розраховувати тільки на себе. З 14 років продавав газети. Якщо вів дівчину в парк чи в кіно ввечері — то на ті гроші, які заробив зранку. Улітку розносив пошту. За перше місце на IV етапі олімпіади отримав премію — 5 мільйонів. Купив на неї джинси, в яких пішов на перший курс.
Багато рішень приймаю серцем. Значною мірою живу почуттями. Хтось сказав: “Жив би лише почуттями та почуття гумору не дозволяє”. Мені — дозволяє.
Я скоріше інтроверт. Не можу сказати, що дуже легко сходжуся з людьми, чи у мене розривається телефон від дзвінків. З роками навчився цінувати контакти. Завжди маю час для тих, кого радий побачити, почути.
Бували випадки, за які мені соромно. Колись написав статтю і не взяв коментар другої сторони. Навіть у голову тоді не прийшло, що це треба зробити. Це було більше 10 років тому. Був конфлікт в одній із державних структур, людину звільнили з роботи. Я зустрівся з “потерпілим”, записав усе з його слів і написав статтю, де прямо в заголовку звинуватив його керівника. Потім, звісно, довелось давати в наступний номер коментар іншої сторони. Потім життя не раз зводило з цією людиною. Коли він якось сказав “У нас з вами давня історія співпраці”, стало соромно.
Коли сам проявляєш якусь слабкість, з’являється розуміння того, що не можна судити інших.
Зараз основна аудиторія Школи універсального журналіста — це не обов'язково ті, хто прагне стати журналістом. Люди приходять за особистістним ростом, за вірою в себе, за вдосконаленням навичок спілкування. Потім говорять про якусь особливо позитивну атмосферу на заняттях. З деякими випускниками стаємо друзями. Як кажуть видатні психологи, інколи кінець однієї історії — це початок іншої.
Спочатку не мав досвіду, як брати на роботу людей. Декількох журналісток взяв, звернувши увагу на привабливу зовнішність. Я ж не народився редактором, а вчився в процесі.
Я зараз можу з чистою совістю сказати, що в моєму оточенні немає жодної людини, за спілкування з якою мені було б соромно.
Дуже хотів викладати в Острозькій академії. Уявляв це в новорічну ніч, візуалізував. Коли у вересні йшов до головного корпусу читати першу лекцію, дивився на золоті літери на фасаді, під прапором — і сльози стояли в очах. Серце підстрибувало: невже дійсно доторкнувся до того, що було на рівні мрії...
Коли дружина у п’ятницю ввечері приїжджає зі Львова, намагаюся зготувати їй щось смачне на вечерю.
На мене, напевно, багато хто ображається за ті чи інші дії на посаді редактора. Думаю, це плата за посаду. Журналістам треба посидіти на цьому місці, щоб зрозуміти. Для всіх хорошим не будеш, “своїм в дошку”. На роботу ходжу працювати, а не дружити. Навчився розмежовувати роботу і дружнє спілкування.
