субота, 29 травня 2010 р.

Світлана Сирота: "Я готова посміхатися, навіть якщо глядачів буде всього троє"

Якщо ви зайдете у відділ новин телекомпанії "Рівне1", Свєту ви почуєте одразу. Вона з першої секунди привертає увагу своїм позитивом, сміхом, жартами. Вона завжди жива, щира і відкрита. І ніколи не промовчить, якщо їй щось не подобаєтсья. Вона просто справжня, така як є. Ми зустрілись в "Іоланті", де вона відверто розповіла про себе, роботу та сім'ю.

"На роботу з радістю, а з роботи з гордістю"
Ти музикант за освітою. Як так сталося, що тебе занесло в журналістику?

Я в журналістику потрапила випадково. Я туди не йшла, вона сама якось за мною прийшла. Хоча в дитинстві мені дуже подобалось читати газети, завжди дивилась новини. Була така програма на першому каналі, де зачитували програму передач на завтра. І я брала газету, і читала цю програму від першого до останнього рядочка.

Полностью выровнять




А свій шлях я починала в рівненському представництві «5 каналу», як менеджер з реклами. Хоча спочатку прийшла пробуватись на радіоведучу.
Слухала постійно радіо «Ніко». Почула про те, що проводять конкурс і дуже захотіла потрапити туди,. Мені здавалось, що я зможу краще, ніж вони там.
Тоді я думала, що це значно простіше, ніж виявилось насправді. Напевно, більшості глядачів і слухачів завжди здається, що вони могли би ліпше, поки не спробують самі. І я прийшла спробувати. Мені не сподобались мої проби. Мене записали, я послухала збоку і вирішила що це просто капєц. Тому влаштувалася менеджером з реклами.

Перші ефіри пам’ятаєш?
Перші ефіри були на радіо. Так склалося, що я просто скористалася шансом. Ведучого новин перевели вести іншу програму, а я почала дуже проситись вести ці новини. Моя колега і дуже близька мені тепер людина Наталка Соломчук, яка зараз працює на радіо «Трек», мене всьому навчила. І я до сьогодні їй дуже вдячна. Думаю, шо вона зробила величезний внесок в те, ким я стала.
Так я почала вести новини на радіо.
Перед першим прямим ефіром було випито, вже не пам’ятаю скільки, капель барбовалу. І все одно - думала, що серце вискочить.
Згодом нам потрібно було самим готувати новини. І я почала ходити на прес-конференції і просто на хлопський розум почала писати оці короткі повідомлення. Оце вже, напевно, були перші кроки в журналістиці. Хоча мене цьому ніхто не вчив, я просто дивилась, слухала, як роблять інші і так і намагалась писати.
З першої прес-конференції я принесла повідомлення на три сторінки. А мені ж його треба зробити на кілька речень. І я дуже довго просиділа над тим, шоб з цих трьох стрінок зробити коротке повідомлення.
Пізніше на «5 каналі» появилась потреба ще й у ведучому новин. І я пішла туди.


Під час прямого включення на київський "5 канал" мені стало смішно



Йти з радіо на телебачення уже не страшно було?
Абсолютно не страшно. Я вже встигла відчути оцей ефірний наркотик.
А теелевізійний мандарж я вперше відчула уже тут, на "Рівне1". Тому що уже були прямі ефіри.


Під час першого прямого ефіру "На часі" руки-ноги трусилися


Казуси в роботі часто трапляються?
Буває, але здебільшого з технічних причин.


Оператор під час випуску новин катався на стільці, поки не впав


А якось пустили в ефір те, про що ми просто базікали з гостею, думаючи, що запис не йде.


Що найбільше подобається в роботі?
Найприкольніше, коли приходять якісь цікаві люди. Також дуже люблю сюжети, так би мовити, «ні про шо». Минулого року я робила сюжет про річницю виходу на екрани «Рабині Ізаури», позаминулого — про те, як маки цвітуть Такі добренькі сюжети для мене найцінніші, адже вони настільки піднімають настрій і дають стільки позитиву, оптимізму в шаленому ритмі життя.


Крім радіо і ТБ, у тебе є досвід роботи в прокуратурі і ОДА. Як працювалося там?
Працювалося супер. Найцікавіше було побувати «по той бік барикади» . Мені тоді вдалося дещо зламати певну систему.
Осбливо в прокуратурі, коли журналістів сприймали (хай колеги не ображаються), як мушок-дрозофілок , які позлітаються на шось там таке, і яких неможливо відігнати. І від яких, в принципі, ніякої користі, які тільки набридають, заважають працювати.
І я думаю, що свій внесок зробила у те, щоб це ставлення змінити. Хоча це вдалося не за один місяць і ціною нервів, сварок, непорозумінь. Мені тоді дуже допоміг прокурор області Леонід Ореховський, з його боку була стовідсоткова підтримка і розуміння.
Схожа ситуація була і в адміністрації, хоча це все-таки більш відкритий орган. В адміністрації я бачила таку субординацію: начальник сказав, значить так має бути. І навіть, якщо начальник сто разів не правий, настільки люди боялися сказати щось впоперек, висловити свою думку, сказати, що це неправильно, що краще зробити так і так. Тобто, хай собі буде, як буде, хай воно горить там синім полум’ям, аби тільки мене не чіпали. Дякувати Богу, у мене таких ситуацій не було. Можливо, тому, що єдиним моїм прямим керівником був голова адміністрації, на той час - Василь Червоній. І ми з ним в більшості речей були однодумцями. Але, якщо в чомусь наші думки не співпадали, то ми завжди могли подискутувати і вивести якийсь спільний знаменник. Я ніколи не боялась в чомусь йому заперечити.
У Червонія був імідж принципового, незламного , десь впертого. Проте у повсякденні це був людяний, доброзичливий і дуже вразливий чоловік. Ми з ним були не лише начальником і підлеглим, а і друзями.
Навіть коли вже не працювали разом, постійно бачились і на риболовлю разом їздили. Від роботи в адміністрації у мене тільки найкращі спогади.
Хоча спершу я дуже боялась туди йти. Тому що це велика відповідальність. Все-таки державна служба, а я тоді мала дуже малий досвід.
Перші кілька місяців мене мої підлеглі вчили всьому, і я вникала в процес. Починала із найменшого, якісь там малесенькі повідомлення писала. Минуло кілька місяців, поки я дійшла до того, щоб керувати процесом, а не просто в цьому розбиратися.
Я сиділа на роботі до ночі і вихідних практично не було. Тому шо я розуміла, що я повинна зробити так, шоб не було соромно за мене ні моїм підлеглим, ні моєму керівнику.


  

Зараз що найважче в роботі?
Найважче себе організувати. Мені б дуже хотілось трохи більше організованості, пунктуальності, відповідальності.. Я намагаюся, але в мені ці риси не закладені. Хоча, заради справедливості, скажу, що це більше стосується повсякденного життя, а в роботі все-таки в мене правило – помри, але зроби.
Щоб там не було - не така погода, не з тої ноги встала… Якщо я знаю, що на мене покладаються, що я мушу це зробити, то не можу підвести.
Це, звичайно, не означає, що десь не можна сачканути чи дати собі розслабитись, але це не значить що можна халтурити. Просто буває, що настає психологічна втома. Ну нічого не можеш з себе видушити, але мусиш. Але це швидше винятки. А загалом – на роботу з радістю, а з роботи з гордістю.


Ти вже досить давно ведеш новини, впізнають на вулицях?
Впізнають, вітаються, розглядають, пальцями буває показують :)
Але не в таких масштабах, що по вулиці не дають пройти. Я раніше не розуміла, коли зірки розповідали про свою втому від фанатів. Мені здавалось, що вони десь лукавлять, тому шо це приємно. Зараз я зрозуміла про що найперше йдеться.
Я собі тепер не можу дозволити наприклад стати посеред вулиці і кричати... ну я не скажу шо я це раніше робила :) Просто тепер розумію, шо як публічна людина, не можу собі дозволити багатьох речей.
Як реагуєш на критику?
Я дуже болюче сприймаю критику. Можу образитись. З колегами особливо. Мене це дуже зачіпає. Але я завжди до неї прислухаюсь. Навіть якщо ззовні я показую типу « що ви мені тут розказуєте, я і без вас все знаю», то насправді враховую будь-яку думку. Якщо я з нею погоджусь, то візьму до уваги те, що мені підказали.


А до негативних коментів як ставишся?
Абсолютно спокійно. Так по життю склалося, шо я завжди дуже любила бути в центрі уваги.
Навіть в школі мене вискочкою ввжали. Бо я постійно намагалася привернути до себе увагу. Я була така активістка, всюди куди можна лізла зі своїми ідеями, руку на уроках тянула… .
Але моя активність в нашому колективі вважалась чимось таким не дуже добрим. І от коли людина в центрі уваги, вона дуже багато чого про себе дізнається. І я поступово до цього звикла..В мне не виникало навіть потреби виправдовуватись чи комусь щось пояснювати. Я ще тоді зрозуміла, що якщо про тебе говорять, то ти чогось вартий, значить на тебе звертають увагу. Крім того, мене це не зачіпало, бо я знала що це неправда. І що б не говорили, мені приємно що про мене говорять, я цього не приховую.


Від недавна ти ведеш блог. Звідки виникла така ідея?
Ооооо..накипіло.. ну я ж не можу вийти на майдан і це все сказати. Я одразу написала три речі і всі за один вечір. Це те, що я постійно обговорювала і зі своїми друзями, з коханим, з доцьою..


"Доця написала книжку, щось схоже на фентезі"


Доця теж тобі коменти писала в блозі.
Так, вона це любить. І ще й підписується собою, щоб всі знали, що це вона.


Доця пишається тобою?
Думаю, що так. Не буду казати, що я для неї зразок, хоча може це і так. А може просто Бог дав їй свій власний талант і розум, і вона цим користується. Вона має свою власну вагу і в класі ,і в школі..



Хоче бути програмістом, стоматологом і кимось іще… Каже, що там платять добре. Окрім того, вона чудово малює, ходить в художню школу із задоволенням. Хоча насправді вона серйозно думає про те, щоб писати. Зараз вона пише і вірші, і прозу. В неї цілі зошити списані. Я читала у неї багато чого вартого уваги. Вона написала книжку, щось схоже на фентезі. Хоча це умовно ще можна назвати книжкою, але насправді матеріалу для книжки достатньо..Дуже класна річ, мені дуже сподобалась. І її вчителька, коли прочитала, зробила в школі презентацію в актовій залі.
А ким доця виросте…Хто його знає ким люди виростуть..Я ж теж думала, що буду космонавтом, я в цьому була впевнена..може ще й буду колись…:)
Скажу відверто, якщо потрібно приміром 20 мільонів, щоб полетіти в космос, то якби в мене був 21, то 20 я б віддала, щоб полетіти. Бо так і лишилась ця мрія.


Ти уже досягла багато у житті… навіщо пішла ще вчитися?
Чесно скажу: щоб був диплом про вищу освіту. Бо до цього в мене його не було. Музичне училище - це не вища освіта. А раніше не відчувала такої внутрішньої потреби.
Коли я закінчувала дев’ятий клас, для нашої сім’ї були важкі часи. В мене батьки інтелігенти, але тоді це не було компліментом. Мама - медик, тато - вчитель. Зарплатні не платили роками, принаймні в грошах. Ми жили з того, що вирощували в селі у бабці. Кожні вихідні ми були там, на літо брали полоти кілька гектарів колгоспних буряків для того, щоб потім отримати цукор. Бо цукор це на той час - це була валюта.
Багато хто з нашого класу пішов після 9 класів , щоб швидше здобути якусь спеціальність і йти працювати, щоб щось заробляти, ставати на ноги.
А ще мені дуже тяжко на одному місці. Це зараз мені шкільні коридори сняться.
Моя доця вчиться в тій самій школі. Коли я приходжу туди, мені хочеться ті сходи цілувати, аж сльози на очах - таке все рідне.
Але на той момент мені це набридло, втомило.


"Жоден принцип не вартий того, щоб втратити кохану людину"

Що найбільше цінуєш в людях?

Я люблю людей впринципі. Як вид :) Мені подобається за ними спостерігати, слухати. От кожна людина мені цікава. Легше сказати, що мені не подобається. А не подобаються інертні люди, які не намагаються чогось досягти в житті. Я не кажу про якісь матеріальні речі, просто такі люди не намагаються отримати радість від життя, песимісти. Щодо друзів, то з ними обов’язково має бути спільне почуття гумору. От в мене воно може своєрідне, але з тими, кого я вважаю друзями, воно у нас однакове. У нас не буває образ на якісь підколки.

Друзі в копманії називали мене "телевізор"


А в чоловіках що цінуєш?
В одному чоловікові :)


Ну щось ти в ньому знайшла..
Щось знайшла, але я ж не можу всім розказати що саме, може хтось ще захоче прийти теж пошукати :) я таку рекламу робити не буду :)
А якщо серйозно, то не люблю, коли чоловіки поводяться як базарні баби. Не подобаються дуже багатослівні. І коли вони себе явно переоцінюють, розхвалюють.. Хоча це, напевно, не залежить від статі, коли люди самі себе хвалять відкритим текстом.


Я себе люблю, але краще хай інші люди дадуть мені оцінку



Що для тебе найважливіше в стосунках та сім'ї?
Взаєморозуміння. От ми з коханим можемо сваритись так, що просто «пір’я летить».. В нього характер – Боже збав, в мене – так саамо. Але я не розумію, як можуть рідні люди сваритися так, шоб потім не знаходити спільну мову.
Я вважаю, шо будь-яка сварка, будь-який скандал, чи що б там не було, завжди можна один одного зрозуміти, піти на зустріч. І жоден принцип в житті не вартий того, щоб втратити кохану людину.
Хоча якби людина не погоджувалась з деякими моїми принципами, вона б не була моєю коханою людиною. Я щаслива, що з чоловіком, який зараз зі мною, ми сходимося в поглядах на такі глобальні речі, як українська державність, мовне питання. Я би ніколи не могла бути з людиною, яка не визнає української мови чи української держави, чи моїх традицій, чи моєї церкви..


Як любиш відповічивати?
Дуже по-різному. В тому числі і біля телевізора догори пузом :) Дуже люблю лежати на сонечку. На море ми їздимо тільки дикунами, живемо в наметах. Це настільки шикарний відпочинок, від всього відволікаєшся.
Обожнюю активний відпочинок - полювання, риболовлю. Мені дуже пощастило з моїм чоловіком, який, напевно, чи не єдиний чоловік, якого я знаю, бере з собою на полювання чи риболовлю жінку.
Більше того, з чоловіками він їздить тільки на відкриття і закриття, а все решта він переважно їздить зі мною.. Він мене багато чому навчив, я вже роблю певні успіхи. Якщо все складеться, я наступного року вже зареєструюсь, як мисливець.

  





У Рівному в яких закладах тебе можна зустріти?
Я не дуже люблю оцей «общепіт». Дома завжди набагато смачніше, затишніше можна повечеряти. Тим більше, мій коханий шикарно готує. Хоча часом ходимо на якісь класні концерти і дуже любимо «Стадіо-паб».


Скільки тебе знаю, ти завжди в прекрасному настрої. Є якісь рецепти?
Є. Треба посміхатися.


Люблю дарувати посмішки глядачам, щоб і вони, дивлячись на мене, посміхнулися


Які плани на майбутнє?
Я ніколи не будую далекоглядних планів, тому що життя іноді підкидає такі варіанти.. В моєму житті майже ніколи не складувалось так, як я собі планувала, і це було тільки на ліпше. І я завжди покладаюся тільки на Бога. А якісь свої амбіції та бажання звісно є. В майбутньому я себе бачу у політиці. Але і справою, яку люблю, хочу займатися. І якщо б це вдалося поєднати, то було б добре.


Насамкінець, скажи щось приємне своїм глядачам
Сонечки мої, я вас дуже люблю!

"Всюди буйно квітне черемшина" у виконанні Світлани Сироти :)

Читайте також

0 коммент.:

Дописати коментар