середа, 16 лютого 2011 р.

Жанна Клемпуш: «Тішу себе думкою – такого до мене ще ніхто не встиг зробити»

Майже за двадцять років роботи в журналістиці Жанна встигла попрацювати і у Львові, і в Луцьку, і в кількох ЗМІ Рівного. Зараз – виконавчий директор Рівненської медіа-профспілки і мріє… про власний ексклюзивний ресторанчик. Поза роботою це щира, відкрита людина, яка завжди готова прийти на допомогу. І це я знаю точно, оскільки майже два роки прожила з нею по сусідству )))
«Віяння свободолюбивого Львова на мені відбилося»

З чого почалася твоя кар’єра журналіста?
У школі я мріяла стати перекладачем англійської. Готувалася до останнього моменту. Склалося так, що за місяць до закінчення школи районний відділ освіти отримав направлення лише на два місця, тоді як з двох дубровицьких шкіл в київський «ін’яз» бажаючих поступати було троє. І направлення забрали доці керівників районного рангу. А я, відповідно, як донька робітників, «пролетіла». Однак через кілька тижнів мені запропонували направлення на журналістику у Львівський університет.


Де була твоя перша робота?
У Львівському Інституті народознавства НАН України, у відділі фольклористики. Але паралельно я співпрацювала з тодішньою газетою «Поступ». Вона була дуже рейтинговою й популярною. На той час дуже важко було знайти нормальну роботу журналістові з вільним дипломом після закінчення навчального закладу.

Про що були перші матеріали?
Перші друкувалися ще під час навчання в університеті. Зараз смішно згадувати, бо вони були якоюсь мірою наївні. Та вже після першого курсу я це переросла.
Дуже швидко подорослішала – в плані вибору тем. На другому курсі мені вдалося з’їздити з експедицією на розкопки на Івано-Франківщину, в урочище Дем’янів Лаз. Там тоді знайшли залишки кількасот жертв НКВС . Це був комплексний матеріал, нас троє студентів працювало над ним. І він тоді набув резонансу у Львові. Нами зацікавилися спецслужби.
Скільки часу ти прожила у Львові?
Приблизно 14 років. У Рівному довший час не могла оговтатися після Львова, не могла адаптуватися до іншого міста. Я знайшла роботу, друзів, життя пішло новим ходом. Але Львів – це, свого роду, магніт, місто-вампір. Затягує і робить залежним від себе. Якщо ти живеш там з десяток років, він накладає своє тавро. Хочу я чи ні, але віяння того свободолюбивого Львова є в мені і досі. Щоразу, як туди приїжджаю, така ностальгія з’являється, – на рівні дежавю. Ніби заново переживаю певні життєві моменти.

Чому перебралася в Рівне?
Так склалося життя.

Рівне для тебе було чуже…
Так, але це ближче до батьків, а мені тоді потрібна була їхня підтримка. До того ж доцю треба було віддавати в школу.

Тут починала все з нуля?
Я винайняла житло, ходила вулицями, щоб призвичаїтися до міста. Зверталася в різні агенції в пошуку роботи, та це нічого не дало. Добрі люди підказали зайти на «Рівне1». Тоді там редактором відділу новин був Орест Гринюк, він запропонував постажуватися. Не пам’ятаю, наскільки вдалим було стажування, але школа виживання – потужна. Через два тижні я перебазувалася в «ОГО».

Не хотіла залишитись на ТБ?
Тоді між телевізійниками точилися якісь незрозумілі інтриги, дехто переживав зіркову хворобу. Це не моє. Я зробила вибір на користь друкованого слова.



«Коли повною мірою зрозуміла, куди «влізла», стало страшно»
Були якісь матеріали, які можеш назвати улюбленими?
Була серія матеріалів про українських миротворців в Іраку 2003-го року. А найближчим мені стало журналістське розслідування про жебрацьку мафію Рівного, над яким я працювала майже 5 років - з 2003-го по 2007-ий.
Було дуже боляче, коли матеріал суттєво покоротили (у 2007 році Жанна – власний кореспондент тижневика «Сім’я і Дім», м. Луцьк – Авт.), бо треба було вмістити рекламу. Коли був зібраний матеріал, я одного дня зрозуміла, що не можу обмежитися лише публікацією в газеті, що маю чим поділитися, маю, що сказати людям. І я взяла на себе сміливість зробити прес-конференцію, запросивши правоохоронців, юристів, управління у справах дітей. Виклала, образно кажучи, все, що за ці роки назбирала: фотографії, частково виконані прихованою камерою (велика дяка друзям!), приховані відео- та аудіозаписи, свої докази, аргументи, словом, все, що ввійшло у розслідування. Потім був прямий ефір на «Радіо Трек» у Рівному та на радіо «СіД» у Луцьку. Відверто кажучи, мене тоді вразило, наскільки люди зацікавилися цією проблемою. А на той час, якщо ти пам’ятаєш, буквально вся центральна частина Рівного, район автовокзалу кишіли жебраками – циганами, «мамками» зі сплячими дітками, «інвалідами афганської війни».
Правда, коли повною мірою зрозуміла, куди «влізла», стало страшно. Кілька місяців жила в напрузі, мене друзі відразу попередили – можуть бути погрози. Понад усе переживала за свою сім’ю, за доцю, бо нарешті усвідомила, яку кримінальну гілку зачепила.
Хоча одного разу мене просто «прибили до землі», коли до мене дійшли чутки, що після моєї прес-конференції, один чиновник з міської ради так охарактеризував моє розслідування: «Жанна гарно відпрацювала американські гроші». Чому американські гроші? Чому ця людина вирішила, що моє розслідування – проект? Стало дуже прикро.
Я над своїм розслідуванням працювала кілька років, воно мені боліло, спати не давало, в мізках крутило. А хтось десь там зверху вирішив, що це був цілий американський проект.
Що ж, навіть такі висновки дають певний позитив. І я заспокоїлася – мою роботу оцінили належним чином. Зрештою, я собі довела, що змогла зробити те, чого не робив до мене ніхто.



Як ставишся до критики?
Адекватно. Критика дозволяє рухатися вперед. Хоча через заздрощі доводилося чути й іншу критику: «перебрала з резонансом», «залізла куди не треба»… Було таке...

Що найприємніше в роботі?
Результат. Сатисфакція від вдалого продукту. І ще – резонанс.

«Я була занадто лояльним керівником»

В кількох рівненських ЗМІ ти працювала головним редактором. Які враження від керівної посади?
Одного разу мій підлеглий зробив мені зауваження, що я – невиправдано добрий редактор. І я зрозуміла, що не в той бік іду. Я можу бути порадником, направляти, але жорстко керувати – ні…

Доводилося звільняти людей?
Один раз. Дизайнера. За порушення трудової дисципліни.
Він дозволив собі не прийти в день здачі газети через «певні» обставини. Ну, загуляв хлопець. З ким не буває. Але він прийшов і видав таку легенду, що мало не під машину потрапив, переламав собі всі кості тощо. А потім з’ясувалося, що це брехня. Ми з ним попрощалися.
Але знову ж таки, я не зла людина. Через деякий час він мені зателефонував, коли влаштовувався на нову роботу, і попросив, аби я дала йому позитивну характеристику з попереднього місця роботи. Ну, звісно ж, я не могла довго носити камінь в душі і лишити хлопця шматка хліба. Тому, коли мені зателефонував керівник тої організації, куди його брали на роботу, я сказала, що він дисциплінований працівник і професіонал.

Через свою доброту доводилось розплачуватись?
Звичайно. Було таке, що допомагаючи людині, отримувала ворога. Скажімо, чутки для мене не мають значення. Поки про мене говорять, то я ще жива. Хай говорять, що хочуть. Кожна людина має право на свою думку. Я не переконаю кожного в тому, в чому я переконана. Я ж не почеплю собі табличку , що не така, а інша, чи навпаки.


Не сумуєш за «живою» журналістикою?
Через нашу медіа-профспілку я постійно контактую з журналістами. Наразі ми допомагаємо п’ятьом журналістам зі Славути, яких одним махом звільнила редактор за те, що відстоювали свої трудові права.
А за «живою», адреналіновою журналістикою, звісно, сумую. Хоча, з часом вже знаходиш адреналін в якихось інших речах.

«Зробила подарунок коханому на день народження, а він подумав, що там бомба»

Які в тебе стосунки з донькою?
Ми – подруги. Хоча, буває, мене дратує, коли вона дозволяє собі зайняти місце «старшої». Але й це – певний ігровий момент. Коли Настя була маленькою, то щоб показати, як сильно мене любить, вона міцно обіймала мене і радісно вигукувала: «Мамуська моя малесенька!» Тепер вона й ростом вище…

Ти – лояльна мама?
Чесно кажучи, аж занадто. Деколи ловлю себе на думці, що допустила погрішність, пішла на невиправданий компроміс. Тоді набираю її мобільний і «вичитую». Ну, майже, в справедливих рамках.

Як складаються стосунки з чоловіками?
Я їх люблю, і вони мене люблять )) А якщо серйозно, десь в глибині душі розумію, що колись забагато собі намалювала. Я не ідеальна, і ніколи не шукала ідеальних чоловіків. Але маю таку прикру натуру: мені достатньо, приміром, не того погляду, не того слова, щоб відокремити від себе людину, незалежно від того, наскільки милою вона мені була до цього.

Що цінуєш в чоловіках?
Впевненість і силу. Взагалі, я велика фанатка чоловічої сили. Як фізичної, так і моральної. Це для мене такий абсолют, який має бути в кожному чоловікові. Щоб за ним, знаєш, – як за кам’яною стіною.

Які романтичні вчинки для тебе робили?
Дарували в романтичній обстановці подарунки, квіти. Колись, під час навчання в університеті, один хлопчина, з яким я зустрічалася, мусив покинути Львів назавжди.
І перед від’їздом він дав мені згорток конвертів. Там було, якщо не помиляюся, шість листів, які він писав в останній тиждень перед від’їздом. І попросив мене читати їх після його від’їзду по одному в день. Кожен лист – розповідь про те, як він прожив цей день без мене.
Він виїхав за кордон, а я через рік одружилася. Але ці листи ще й досі у мене зберігаються.

Сама робила щось романтичне для коханих чоловіків?
Один занадто романтичний вчинок мені найбільше запам’ятався. Якось ми з коханим посварилися, не розмовляли й не бачилися кілька днів. Але наближався його день народження, і я вирішила зробити йому так званий миротворчий сюрприз – замовила через фірму доставки подарунок і квіти. Прикріпила маленьку листівочку, але не підписала, від кого. Подумала, що й так здогадається і зрадіє. Ну от, вранці телефонує мені дівчина, яка робила доставку, каже: «Доставку зроблено, ваш хлопець подарунок отримав». Я, на сьомому небі від щастя, подякувала за роботу. Пройшов день, другий.. тиждень. Ніякої реакції з боку мого хлопця. Та, звісно, довго так продовжуватися не могло. І якось одного разу ми з ним перетнулися. Ну, слово за слово, я й питаю, чи сподобався йому мій сюрприз з доставкою. А він, як обімлів: «То це ти?!» А в нього якраз тоді був нелегкий період в житті, він збирав матеріал для журналістського розслідування і перестраховувався не один раз. О
т віні й розповідає: «Восьма ранку, я ще сплю, дзвінок у двері – якась «дєвушка» тулить мені пакунок, щось там просить підписати, закриває за собою двері. Я цей пакунок обережно відклав і думаю – якщо там бомба, то капець усім. Півгодини вагався – розкривати чи ні. А коли, обмацавши, відкрив, то ще довго думав, що з цим робити. І вже пізніше допер: напевно, подарунок від тебе».

Чим тебе чоловік здатен заінтригувати?
Відкритістю і щирістю.

Що б ніколи не пробачила в стосунках?
Банально, але зраду. Правда, кожен для себе її трактує по-різному. У мене був випадок, коли людина поступилася нашими стосунками заради своїх кар’єрних інтересів. І, мабуть, я й досі не вибачила…



Про що мрієш?
Знаєш… Мрію, щоб усі мої мрії збувалися. Мрію поїхати в Грецію з коханим і відключитися від усіх справ. І ще - не думати про завтрашній день. Та найбільша мрія – відкрити невеличку ексклюзивну «бомбу» – ресторацію для людей різного віку й статусу, але об’єднаних одним захопленням, про яке, вибач, не скажу. Я вже уявляю, як це буде, – і за інтер’єром, і за концепцією. І тішу себе думкою – такого до мене ще ніхто не встиг зробити )))

Читайте також - Досьє
Хочу плюс 

0 коммент.:

Дописати коментар