пʼятниця, 27 травня 2011 р.

Катерина Іванова: «Газетна робота мені подобається більше, ніж телевізійна. Я не люблю торгувати обличчям»

Катя уже кілька років в декретній відпустці і виховує двох діток. Але при цьому встигає займатися журналістськими розслідуваннями, навчати молодих журналістів і допомагати онкохворим дітям.

«Я вела проект інтерв’ю «Бізнес-ланч», і це був постійний тренажер»

Як ти потрапила в журналістику?
Ще в школі. Прийшла на урок історії, і вчителька сказала, що бачила об’яву про те,  що місцевій газеті потрібні молоді люди. Мовляв, вони хочуть робити молодіжну сторінку. А мене два рази не треба було просити. Стало цікаво, і пішла туди разом з подругою. Ми тривалий час вели молодіжну сторінку спочатку в одній газеті, потім в іншій. Пізніше вступили до університету  – подруга журналістику покинула, а я продовжувала працювати в Острозі у видавничому центрі. Там теж була студентська газета. Спочатку дописувала,  потім редагувала. Тобто всі 5 років в університеті навчалась за однією спеціальністю, а захоплювалась журналістикою. А коли закінчила університет, то задавалося дуже природнім іти працювати по журналістському профілю.
Ти закінчувала іняз?
Так

Працювала за спеціальністю?
Працювала. Недовго, правда. Рік у школі в Острозі, рік в університеті. Тобто вчилася на п’ятому курсі і в тому ж університеті викладала практику англійської мови для непрофільних студентів. Я не можу сказати, що мій фах геть не подобається.



Де була твоя перша робота?
У видавничому домі «ОГО». У 2003 році закінчила університет і Сергій (чоловік – авт..) перетягнув мене у Рівне. 
І тут я пішла на співбесіду у ВД «ОГО» до Віктора Данилова. І він сказав: «Добре, давай спочатку на випробувальний термін, а потім побачим, чи будуть з тебе люди». Тоді ще Василь Туз був редактором.
Перший мій матеріал  був про суд місцевого музиканта Леоніда Репети з податковою


Про що писала спочатку?
Про все. У мене тоді не було жорсткої спеціалізації. Писала на сторінку «Здоров’я», новинні матеріали, якісь прес-конференції, події. Єдине, що не писала - це кримінал. Згодом  була лайфова спеціалізація і інтерв’ю

Що найбільше подобається в роботі?
І подобається, і не подобається одне і те ж  – люди. Люди насправді дуже різні, дуже цікаві і багато чому можна у них повчитися. Я вела проект інтерв’ю «Бізнес-ланч», і це був для мене постійний тренажер.
 Щодня з кожної розмови було  чому вчитися. У кожного своя історія, свої злети і падіння, свої якісь страхи, і те, як вони долали ці страхи. Слухаєш і думаєш : «От класно, а я би так зміг?» . І постійно все на себе приміряєш і вчишся.
Були випадки, коли людина відмовляється спочатку давати інтерв’ю, а потім ми нарешті зустрічаємся, півтори години  розмовляємо, і співрозмовник такий весь «человек в футляре». Я приїжджаю додому, починаю розшифровувати записи і розумію, що впринципі немає з чого робити матеріал. Дзвоню знов, знов зустрічаємся і сидим вже три години.
Був в мене такий вельми важкий мужчина. Ми сиділи три години і потім, видно, якийсь блок зрештою зламався, і він мені як вивалив,то я вже була не рада. Такі подробиці, які в матеріал би не пішли в будь-якому випадку. Але розговорився. Хоча, зрештою, він таки передумав давати інтерв’ю в друк.
Часто бувало таке, що люди в розмові просто втрачали відчуття того, що перед ними журналіст - людина, яка що почує, може викласти в газеті і це, власне, її робота. І розповідали мені дуже особисті речі.
Одного разу я відмовилася друкувати інтерв’ю. Чоловік сам по собі був закритий, і я довго з ним спілкувалася, допоки він хоч трошечки розслабився і почав говорити, як жива людина, а не як робот заведений з програмою.
І потім, коли вже це написала, віднесла йому, він прочитав, і всі місця, де виглядав більш-менш живо, повикреслював. Я його намагалась переконати, що це ж показує ваш характер, додає якоїсь людяності зрештою. Він все повикреслював - і вийшла така «гумова лялька з підігрівом». Я на це подивилася і сказала, що в друк давати не буду.
Але йому, вочевидь, сподобалось це діло, він домовився з рекламним відділом, проплатив, і вони його поставили. Але я сказала, якщо інтерв’ю ставлять, то я його не підписую. І воно так і вийшло без мого підпису. Але зазвичай люди адекватні були. Траплялися моменти, що просили щось забрати, але вони це обґрунтовували.

Що найважче у роботі?
Я люблю свою роботу, і зараз немає якихось складних речей суто по роботі. Складніше пробиватися через нерозуміння того, що роблю. Наприклад, коли приходиш за інформацією до якихось чиновників, вони сприймають це як особисту образу. Це ж не просто моя цікавість – це моя робота, а вони цього не розуміють. А буває, що колеги не розуміють, мовляв, – нащо це тобі.. І оце засмучує найбільше.

На критику як реагуєш?
Хочеться вірити, що адекватно, але не бачила людей, кому би критика дуже подобалась. Стараюсь робити висновки.

А коменти негативні як сприймаєш?
Ти знаєш, я беру це дуже близько до серця, хочеться щось пояснити людям. Але в якийсь момент зрозуміла, що немає сенсу «метать бисер». Тому що я написала матеріал, підписала його своїм прізвищем. Принаймні, це чесно по відношенню до читачів, вони знають хто це робив, знають, хто за це відповідає, кому можуть висловити своє «фе».
А коменти під матеріалами пишуть анонімні люди. І мене дуже смішить, коли вони починають виступати про чесність, чи ще щось. Ну напиши своє ім’я, прізвище, тоді будемо говорити про чесність і відповідальність. І я зрозуміла, що на Інтернетівських тролів не варто зважати.

Як тобі зараз телевізійна робота порівняно з газетною?
Мені більше подобається газетна… я не люблю торгувати обличчям. Мені здається, що газетний журналіст може дізнатися більше інформації, ніж журналіст з камерою.

Які матеріали запам’яталися?
Запамяталась поїздка в Чорнобиль і матеріал звідти. Це було суперцікаво. І досі в мене є фотографій купа, хотіла б поїхати туди ще раз.
Пам’ятаю інтерв’ю з Юрком Покальчуком - дуже цікава людина. І дуже сумно, що він так передчасно помер.
Пам’ятаю інтерв’ю з Андрієм Бубликом і реакцію на нього. Я тоді в «Рівненській газеті» працювала, а матеріал зробила для «ОГОшки».

Колеги чоловіки якось найбурхливіше реагували


Чим це інтерв’ю відрізнялося від інших?
Андрій дуже цікава людина і дуже сильна. Він любить керувати своїм життям і всіма, хто
навколо нього є.
Коли я до нього прийшла, він випробовував мене на міцність. Намагався показати, хто тут головний і хто домінує. Наприклад, задавав запитання, ніби намагався брати інтерв’ю у мене. Було складно, але, зрештою, думаю, матеріал вдався, і він, на щастя, змінив до мене ставлення. 
Тобто подальша наша розмова була в іншому ключі.

Були люди, що ображались після публікацій?
 Не було нікого, я не пригадую.

«Коли випала нагода повчитися тренерській роботі і спробувати вже з дорослими працювати на тренінгах, то зрозуміла, що нарешті найшла свою нірвану»

Розкажи про свою тренерську діяльність
Думаю, що це в мені говорить освіта за фахом. Фактично у мене диплом – «викладач англійської мови та літератури, перекладач».  Коли зайнялась журналістикою, то думала,  що з викладацькою діяльністю назавжди покінчено. Але скучаю за цим. Взаємодія викладача і студентів – це, голосно кажучи, сцена, до неї звикаєш. А коли випала нагода повчитися тренерській роботі і спробувати вже з дорослими працювати на тренінгах, то зрозуміла, що нарешті найшла нірвану ))



Багато тренінгів вже провела?
Ну, не так багато, як хотілося б. Не можу рахувати їх сотнями, але десятками так.

Окрім цього, ти займаєшся ще благодійністю. Що тебе до цього спонукало?
Часто чоловік мене про це запитує.
Якось побачила на «Рівне1» сюжет про дівчинку Аллочку, яка в лікарні лежить, але в батьків немає грошей її лікувати. Перерахувала тій дитині 200 грн. А легше не стало. Не було відчуття виконаного обов’язку, не відпустило. Воно мені муляло-муляло, а потім на форумі в однокласниках - «Форум рівненських мам» - ще більше про цих дітей прочитала. Вирішила до них сходити, познайомилась там з іншими волонтерами, яким так само муляло. Спочатку там було четверо чоловік, зараз вже близько 20. І коли ми стали співпрацювати,  з’явилось відчуття, що це правильно.
Ми збираємо гроші на лікування цим дітям, відвідуємо їх у лікарні, часом організовуємо домашнє харчування (тобто знаходимо людей, які цю їжу приносять), проводимо заняття, де вони щось малюють, ліплять. Часом шукаємо ліки, яких навіть в Україні немає.

«Коли ходила вагітна Софійкою, то думала «Як би це мені бути такою мамою, як моя мама».

Як вдається поєднувати роботу і сім’ю?
Дуже складно вдається, чесно. Це постійний компроміс. Тобто якщо ти чомусь зараз даєш трошки більше часу і зусиль, то десь на іншому фронті в тебе оголяються тили, і біжиш уже туди латати дірки. І постійно такі метання. Але думаю, що якби  покинула роботу і сиділа вдома, то не була б щасливою.

Хто допомагає з дітьми?
У мене є няня, яка допомагає, часом бабусі, але у них є своя робота. Тому не можу сказати, що з дітьми геть немає клопоту. Але Софія ходить в садочок, Ванюшка теж росте і скоро туди ходитиме.



Де познайомилася з чоловіком?
Ми разом вчилися в університеті. Я на інязі, а він -  на економіці. Познайомилися ще до першого курсу, коли була практика виробнича, але зустрічатись  почали на п’ятому курсі. І одразу після випуску одружилися.
Хоча я колись часто мамі говорила, мовляв, я не знаю як це на тверезу голову свідомо прийняти рішення, що от я  виходжу заміж за цього чоловіка – раз і назавжди. І мені здавалось, що так не зможу ніколи.

Романтичні вчинки, які чоловік тобі робив, можеш пригадати?
 Безглуздих вчинків суто заради романтики, мабуть, не робив. Але всі його вчинки були з одного боку дуже практичні, з іншого дуже зворушливі і демонстрували щиру турботу. А взагалі я і сама стала більш практичною.

Якось моїй малечі привезли книжечку про «Простоквашино», але там далі розвиваються події. Ми читали і сміялися з чоловіком

Ми вже 8 років одружені. А здається, ніби вчора він мені пропозицію робив…

Як чоловік ставиться до того, що ти працюєш?
Він розуміє, і я за це йому дуже вдячна. Коли відчуваєш підтримку, зовсім інакше працюється, ніж коли ще й вдома доводиться воювати.

Як виховуєш дітей? Ти сувора мама?
Я сувора мама? Подивись на мене ))
Я не сувора мама, і переконана, що діти найкраще виховуються в любові, а не в ременях. Звичайно буває,  що я втомлена на них накричу або поставлю в куток. Хоча стараюся тримати себе в руках.
Мені самій дуже пощастило з мамою, ніколи з нею не було конфліктів. Коли я ходила вагітна Софійкою, то думала «Якби це мені бути такою мамою, як моя мама». Я питала її, як треба виховувати дітей. І вона казала,  що не знає, як треба виховувати, просто треба любити. От я просто люблю.
Що для тебе найважливіше в сім’ї?
Терпіння. Взаємоповага.

Що цінуєш в людях?
Взагалі ціную людей. Я переконана, що взаємна увага, допомога і підтримка - це найкраще, що можуть дати люди один одному. Ціную щирість, тактовність, коли не лізуть напролом. Не люблю дуже дволичності і подвійної моралі.

Як відпочиваєш?
Ніяк )) Страшенно бракує часу на відпочинок.
Але найкращий відпочинок для мене -  це коли ніхто не чіпає, і я можу півдня повалятись на дивані з книжкою і яблуком. А ще дуже люблю море. І то такий лінивий-лінивий відпочинок - сісти в шезлонг, взяти якусь книжку, і щоб від мене ніхто нічого не хотів.

І готель "все включено" ))
Ага - щоб не дбати про побут. За великим рахунком, відпочиваємо від того, чого в нашому житті доволі. У мене повно спілкування, повно турботи про інших, про побут. Тому хочеться якоїсь самотності,  щоб мене лишили у спокої. Але така розкіш не часто випадає ))

Маєш якісь хобі?
Люблю займатися рукоділлям. Коли вагітна була, навишивала цілу торбу всього. Тепер намагаюсь його оформити - що в рамку, що на подушку. Ніяк руки не доходять.
Люблю кулінарію, щось пекти, щось готувати новеньке. Але треба час і, мабуть, відсутність таких помічників як у мене. Коли я одною рукою тримаю Ваню, тому що він уже виліз на стілець і по-лікті миє руки в мийці, а Софія з іншого боку хоче ще щось мамі у миску досипати...
Про що мрієш?
Мрій дуже багато… Мрію мати великий будинок, щоб там було велике подвір’я і садок, щоб діти бігали і росли.  І я би може ще когось народила тоді ))
Хотіла би більше подорожувати.

А щодо кар’єри?
З кар’єрою останнім часом стосунки складні.  Якось я розчарувалася в сучасних ЗМІ. На мій погляд, вони не виконують тих функцій, які мали б. Не знаю, чи я готова все своє життя цьому присвячувати. Хоча мені подобається журналістика, і хотілося би досягти якихось успіхів у цій справі. Але, знаєш, мене скоріше вабить, наприклад, Пуліцерівська премія за якийсь конкретний матеріал чи здобуток, аніж, скажімо, крісло редактора.


Читайте також

0 коммент.:

Дописати коментар