Я знайома з нею відносно недавно, але хто вона така - знала давно. Кілька років тому мені показали її на якомусь тренінгу і я зробила дуже великі очі, що в «Провінційній газеті» така молода редактор. Після «Провінційної газети» Таня працювала редактором «Рівненської», керівником мультимедійної редакції, а зараз живе і працює у Львові.
Обміняла гітару на друкарську машинку
Чому ти обрала журналістику?
У школі дуже подобалось писати твори, читати, декламувати вірші. Брала участь у літературних конкурсах, отримувала нагороди. Бувало, вчителька багато разів зачитувала уривки з моїх творів і радила, щоб я йшла саме в журналістику. Десь з середніх класів я вже вважала, що це моє життєве покликання і я маю до нього дійти, і іншої професії собі не бажала.
Проте, вступила не з першого разу, мріяла про бюджетну форму і стаціонар. Але після п'яти спроб - навчалася заочно і за власний кошт. Поки штурмувала факультети журналістики – здобула бухгалтерську освіту. Знадобилась і вона.
Поїхала до Києва, інститут лінгвістики і права проводив всеукраїнський конкурс «Я журналіст». Там отримала одне з призових місць, раділа неймовірно, адже там було більше 100 учасників. Зі своєю грамотою приїхала в Костопіль і попросила маму показати «де у нас редакція». Мама підвела під двері і сказала: «Отут редакція, далі якщо ти хочеш, то вже сама».
І я пішла… Хотіла попросити взяти мене безоплатно попрацювати, щоб я зрозуміла, що це таке перед тим, як вступатиму.
Розповіла редактору про моє покликання, конкурс, твори… Мабуть, у мене дуже горіли очі, і я з великим ентузіазмом це розповідала. Він запропонував працювати в редакції. І 13 травня 1998 року, за два дні до мого вісімнадцятиліття, мене взяли на роботу в районну газету кореспондентом. Здавалося, відкрився цілий світ.Перший матеріал написала вже після того, як мене оформили на роботу. Завданням було написати про наше місцеве ПТУ.
Все починалося з того, що я вчилася друкувати на друкарській машинці. Комп’ютер у редакції був лише один — для верстки. З часом обміняла свою гітару на друкарську машинку, щоб вчитися друкувати вдома.
Ти була наймолодша в редакції?
Так, і мені все було дуже цікаво. Робила максимально все. Друкувала тексти інших авторів, паралельно була і касиром, навчилася верстати, малювати макети.
Звичайно, я не писала шедеврів, але бралася за будь-яку тему. Бували і казуси різні. Було, що і плакала через якусь помилку. Але не здавалася, знала, що треба писати-писати, і що наступний матеріал буде кращий.
З часом я переїхала в Сарни, у «Провінційну газету». Василь Абрамчук (тодішній головний редактор) запропонував бути відповідальним секретарем. Це як «начальник штабу», дуже велика відповідальність. А особливо для мене.
Нові люди, старші за мене, нові обов’язки, нові виклики. Найбільшою трагедією було, коли видання виходило з помилкою у заголовку, або з грубими фактичними помилками у публікаціях. Мені здавалося, що можна вмерти після цього. ))Як колектив сприймав такого молодого відповідального секретаря?
Різні люди, різні ставлення. Було і «Хто така, звідки приїхала, чия родичка…». Були і «Слухай, та ти не маєш освіти, а я уже 20…40 років працюю… краще я тобі розкажу, як треба писати». Були і добрі, дружні відносини, взаємопідтримка і повага. А ще приємно, що тоді море листів від читачів приходило. Багато життєвих історій через мене пройшло, багато подяк було, запитань. Читачі підтримували і листами, дзвінками, передплатою, це додавало впевненості, що видання, яке роблю, - на правильному шляху.
І на листи відповідала?
Та, звичайно: відповідала, чим могла допомагала. Було надзвичайно багато дитячих листів. Діти листувалися з домовичком Кузею (був такий герой в газеті), а я відписувала кожному. 200 листів кинути у поштову скриньку не так і складно )) Підтримувала листування з героями своїх публікацій, не для газети, просто по-людськи.
Що найбільше подобається в роботі?
Подобається відчуття, коли щось шукаєш і знаходиш, коли допомагаєш. Коли організовуєш і бачиш результат.
Що найважче?
Найважче писати про чуже горе.
Стала редактором у 24 роки
Редактором ти стала вже у Рівному?
Так, у Рівному. У 24 роки.І дуже вдячна за віру у мене керівникам ВД "ОГО" — Віктору Данилову і Світлані Омельчук.
Спочатку я була випусковим редактором. Певний період редактором і моїм начальником був Віталій Голубєв, а потім він став редактором «ОГО», а я стала редактором «Провінційної», а потім «Рівненської газети».
Дивилася чи в людини горять очі. Як в мене колись горіли. Ми брали на роботу людей, які не мали зовсім ніякого досвіду, профільної освіти тощо. Була прекрасна журналістка, яка вчилась на швачку. Але у неї - чудові матеріали, розслідування, гарно пропрацьовано і психологічно важкі теми.
Ще дивилась наскільки людина володіє словом, цікавиться життям. Тому що саме оця цікавість, а не професійна освіта, змушує іти, запитувати, аналізувати, піддавати сумніву, обґрунтовувати. Стилістику можна підправити, граматику вивчити, а от чи можна прищепити цікавість до життя?А звільняти людей важко?
От навіть приємно звільняти людину, коли вона йде на підвищення, коли росте, коли кудись їде, щось змінює на краще. Тоді розумієш, що в житті тієї людини була просто однією з ланок. Може там малесеньке щось допомогла, підказала, порадила. І розумієш, що вона виросла і йде далі. А от коли людина порушує дисципліну, етичні норми, то юридично звільнити простіше, ніж психологічно. Бо задумуєшся , що ти їй не додала, недоказала.
Як реагуєш на критику?
Ділю її на об’єктивну і вузько суб’єктивну. Коли хтось каже: «Ти зробила не так» і може пояснити, чому не так, то й позитивно ставлюсь. Змінююсь, здобуваю досвід, росту. А є критика жовчна, намагаюся не звертати на неї увагу.
Чоловік освідчився електронною поштою
Як ти наважилась перебратися у Львів і залишити тут друзів, чоловіка?
Я вже мала певний досвід, певні знання, напрацювання, контакти. У Львові я навчалася, це близьке мені за духом місто. Просто прийшла в інший колектив, на іншу роботу, в спеціалізовану пресу. Також я аташе у бельгійському консульстві. Ні, не шкодую. Тому що довгий час працювала на одному місці і зрозуміла, що треба щось змінювати, розвиватися.. Можливо, треба щось втратити, щоб отримати щось нове. А справжні друзі завжди залишаться друзями, де б я не була.
Як ви з чоловіком познайомились?
Ми деякий час були знайомі заочно. Я працювала в Сарнах відповідальним секретарем, а він був власкором тієї газети у Рівному. І спілкувалися електронною поштою, телефоном. Але все по роботі.
Окрім того, що він був власкором, ще працював редактором «Нової Волині», яка також готувалася до друку у приміщенні редакції газети «ОГО». Якось ми домовились зустрітися.
Я здавала свій номер в тому ж кабінеті, шо і він. Сиділа до нього спиною, пліч-о-пліч до дизайнера, ми закінчували верстку. Василь Туз (тодішній редактор «ОГО») запитав, як завжди: «Таня, у вас все добре?», маючи на увазі, чи здамо ми вчасно газету, а я відповідаю: «В нас все добре. А я зараз ще познайомлюсь з Голубєвим і все буде «атлічно». А Віталій це почув, повернувся і сказав: «От, власне, вже і познайомились».
І зразу він мені не досить сподобався, бо відмовився посидіти зі мною на лавочці ))
Але потім у нас спільні якісь інтереси були, багато тем для розмов, зав’язалися стосунки.
Як він тобі освідчився?
Електронною поштою.
Коли він зробив мені пропозицію, то відповіла, що обіцяного три роки чекають. Пожартувала.. Та одружилися ми через три роки після того.
Як разом працювалося, коли постійно один одного бачиш?
Вважала, що це досить легко, і що це прекрасно. Але разом з тим це дуже велике психологічне навантаження. Коли ви живете тією роботою, майже не відпочиваєте, можете суботу і неділю працювати, бо розумієте, що це треба зробити. І робота перебирається в сім’ю.
Бувало, коли на телеканалі працювали, о 23-ій закінчується якийсь ефір, а до другої години дома «планерку » проводимо. Завжди хочу довести свою точку зору, він свою, ображаюся. .. Хоча я розумію, що ображаюсь не на свого чоловіка, а по роботі. А як чоловік він зовсім інший. Але все одно це переноситься в сім’ю, в стосунки.
Певний час ми і відпочивали окремо, щоб відпочити від тієї рутини, «роботи вдома». Щоб внести якісь нові враження, щось нове в стосунки.
Що для тебе основне в стосунках?
Взаєморозуміння і довіра.
Що цінуєш у людях?
Відкритість, доброту, відповідальність. Любов до життя ціную. Є люди, які просто світяться.
Як заспокоюєшся, коли щось не виходить?
Переключаюсь на іншу роботу, намагаюсь розвиватися, читати. І щира молитва допомагає, якщо щось не виходить. Інколи просто знаходжу час, щоб відпочити і набратися енергії, відновити сили і знову повернутися до того, що не вийшло. Я дуже наполеглива, якщо чогось хочу.
Які в тебе хобі?
Море!!! Це і психологія, і фелтинг, і скраббукінг. Плету з бісеру, макраме. А ще — подорожую, танцюю східні танці…
Активно розвиватися, мати власний бізнес, бути успішною жінкою, бути мамою, подорожувати.
Що можеш побажати людям, які планують пов’язати своє життя з журналістикою ?
Як і будь-якій людині, що йде до своєї мрії — не здаватися. Можливо, не вдасться вступити відразу, можливо, знайти роботу, і перші публікації будуть не такі, як хотілося б… Але якщо є це мрія, якщо ти віриш в неї, то ніколи не можна опускати руки. Ніколи! Кажуть, що навіть після дуже темної ночі завжди встає сонце. Треба багато знань, наполегливості, віри в свої сили, спілкування. Буде багато випробувань. Але головне — не здаватися!
Читайте також:
0 коммент.:
Дописати коментар