Ім’я Лілії Москальової давно на слуху. Політик, громадський діяч, бізнес-вумен, люстратор, донька мера Львова… Опоненти її бояться, жінки про неї пліткують, чоловіки втрачають голову. В той же час це надзвичайно проста і щира людина, харизматична і прикольна, абсолютно без понтів і зарозумілості. Про це інтерв’ю ми домовлялися місяці три. Зрештою, вона сказала: «Готуй питання, на все відповім!». Отже, відверто про політику, сім’ю, чоловіків і чутки…
«Людям треба відчути себе самодостатніми, а для цього потрібно будувати свою країну»
— Як Ви опинилися в політиці?
— В мене вся сім’я заполітизована і патріотична з Львівської області. Дідусь служив в УПА. Пам’ятаю, як приїжджала до нього на канікули, ще при «совку» в шафі був завжди жовто-блакитний прапор схований. Це був подвиг, бо тоді за таке можна було загриміти на 10 років в тюрму. Але завжди казали, що прийде такий час, коли цей прапор буде висіти вільно на наших балконах. Дідусь, на жаль, не дожив до цього часу. Але маємо вільну Україну.
В 90-х роках я не цікавилась політикою, був бізнес, діти. Але почала задумуватись над тим фактом, що ніби маємо вільну Україну, незалежну, але чому так живемо? І в якийсь момент мене осінило, що тут не можна зробити ні бізнес, ні нормального життя не може бути ні дітям, ні внукам, поки до політики не прийдуть адекватні люди. В політику йшли люди, які лобіювали тільки свої інтереси. Бізнесові, власні шкурні, але абсолютно не державні. Вони жили сьогоднішнім днем, думали, як би собі «урвати», роздерибанити, І тоді я вирішила, що якщо чоловіки настільки меркантильні, значить політикою повинні займатися жінки. Це виявилося дуже непростою справою, бо ми живемо в чоловічому світі. Коли жінка іде в політику, то чоловіки дуже ревниво до цього відносяться. Вони вважають, що жінки там не повинні бути. Хоча на заході інакше. Я ж довгий час подорожувала по різних країнах і зробила висновок, що там, де в парламенті більше жінок, то, як правило, рівень життя набагато вищий. Тому вирішила спробувати в Україні. От, власне, до сьогоднішнього дня пробую )))
— Я так розумію, Ви феміністка?
— Ну що таке фемінізм? В нашому розумінні, це «чоловіконенависники», так? Я люблю чоловіків ))) Вважаю що, жінка повинна мати рівні права, оскільки вона більш зважена, народжує дітей і задумується над майбутнім своїх дітей. А чоловіки ж думають про кишені в основному. Я не вважаю себе феміністкою. В плані політики, можливо, й так. Але в простому спілкуванні, то ні.
— Яких змін Ви прагнете в країні?
— Дуже хочу, щоб в Україні всі люди були в середньому достатку і не виникали постійно розмови про те, що у кого є, який бізнес, будинок, земельна ділянка… Щоб 80 відсотків людей належали до середнього класу і відчували себе забезпеченими. Оце справді те, чого добиваюся в політиці. Хочу щоб люди зрозуміли, що їм треба відчути себе самодостатніми. А для цього потрібно будувати свою країну. А вони чомусь постійно цю країну руйнують і не розуміють, чого хочуть. Треба донести це розуміння, що люди повинні бути багатими, щасливими, самодостатніми. Але вони не хочуть цього чути, і я не розумію чому. Більше того, чомусь звинувачують тих, хто має якийсь там достаток в тому, що вони набули все нечесним шляхом. Це мабуть тому, що більшість капіталу на тлі зубожіння населення отримали олігархи. Вони вбивають в голови, що в нас всі повинні бути жебраками, а один відсоток людей багатими.
— У Вас який бізнес?
— У мене був транспорт, який я здавала в оренду будівельним фірмам. А потім почалася криза, транспорт старенький, весь на бензині. Це стало не рентабельним, і фірма зупинилася.
— А фірма «Лілія»?
— Ми заснували її з колишнім чоловіком. Фірма займалась проектно-пошуковими роботами.
— Ви жили в Іраку. А це ж мусульманська країна…
— Так. Ми жили там в посольстві з першим чоловіком, який був дипломатом. Там стояла наша військова частина, де мешкали льотчики. Це були 80-роки, я була дуже молода і свободолюбива. Жили в селищі. Але виходити в місто не можна було в шортах чи футболках з коротким рукавом. Треба було прикриватись. Я дуже протестувала проти цього. Мені дали охоронця, щоб вийти в місто. Там жінки не працюють. Найбільше вразило, коли через тиждень часу чоловік йшов в спортзал, а я, щоб не скучати вдома почала збиратися теж. А виявилося, що мені не можна, бо там не прийнято. Я була настільки вражена! Почала виясняти, чому не можна, я українка, а не мусульманка. Одним словом, закінчилось тим, він поїхав сам, а я проплакала цілий вечір, що ж мені доведеться тут жити і навіть в спортзал не можна вийти.
А наступного дня щоб не втрачати час, я зібрала дружин всіх військових льотчиків, провела політінформацію, майже мітинг, що ми там не залишимось, якщо нам не дозволять ходити в спортзал, басейн, і ходити вільно по городку. Ми написали петицію генералу, командиру ескадрилії, арабу, і написали що якщо нам не дозволять займатися тими речами, якими ми хочемо, то всі жінки дружньо збираються і їдуть в Радянський Союз. Нашу петицію розглянули і все-таки вирішили не ризикувати, а дозволити. І ми тоді з таким першим відчуттям перемоги пішли в спортзал, басейн.. Але зробили так, що в той момент, коли ми займалися, там не було арабів зовсім. Правда, приходили арабські дівчата які вчилися на заході. Навіть їм дозволили з нами ходити. Правда вони сиділи в одежі, в басейні не плавали. А ми в купальниках нормально.
От бачиш звідки моя політика почалася ) Я там не довго прожила, десь півтора року, а потім повернулася. А з чоловіком розлучилася.
««Кажуть, що батько для мене все зробив. Це далеко не так»
— Другого чоловіка де знайшли?
— У Рівному. На весіллі у подружки познайомилися. Хоча там цікава історія була. Він мене побачив ще раніше в кінотеатрі. Ми з подружкою втекли з пар на індійський фільм. Був повний зал людей, а мені було чомусь дуже смішно. Всі плакали, а у нас була «істерика». І працівниця кінотеатру вирішила виставити нас із залу ))) Вона це почала дуже емоційно робити, а нас не можливо було зупинити… а чоловік це в залі все спостерігав. Тому запам’ятав мене ще з цього фільму. А потім зустрілись на весіллі.
Мені було 23 роки, а йому 29. Він був гарний, високий, аспірант водного інституту, майже вчений ))) Він дуже цікава людина, любить життя. Постійно організовував подорожі, розваги. Навіть знімав фільми зі мною в головній ролі.
— Зараз які стосунки?
— Ми спілкуємося, бо мусимо. У нас двоє дітей. Хоча … я б не сказала,що у нас залишились близькі чи навіть дружні відносини. Ми прожили 11 років, а потім я пішла від нього. З точки зору середньостатистичної жінки мої вчинки були незрозумілі. Бо він - людина дуже забезпечена, займався бізнесом. А я йшла в нікуди, в пустоту.
Було дуже важко, двоє дітей – меншій на той момент було півтора роки, а старшій – 4,5.
— Підтримував Вас якось?
— Перший період часу образа була з його сторони. Мабуть, він так і не зрозумів, чому так трапилось, Та я і не стала пояснювати. А потім зрозумів, що треба підтримувати дітей. Платив якісь там аліменти, але щоб сильно підтримував, то ні. Але я давала собі раду. І будинок будувала, і дітей утримувала. Намагалася бізнес зробити.
— А батько?
— Якось так сталося, що коли розсталися з чоловіком, то і батько не підтримував. У нас були досить складні стосунки з батьком на той час. Причому, він теж не зрозумів мене з моїм оцим вчинком. В той момент мене не підтримав ніхто. Я опинилася в такій ізоляції. Уже потім почали з батьком спілкуватися. Пройшло років 5, коли він почав мене якось підтримувати потрошки.
— Ви — дочка мера Львова. Як з цим жити все життя?
— Не тільки «мера Львова». Батько займав набагато серйознішу посаду до того. Він був генеральний директор нафтопроводу «Дружба». А це практично як посада міністра. Це було одне з підприємств, яке справді годувало бюджет країни. Якраз в той період, коли він став мером Львова, ми і почали спілкуватися. Зразу після Скнилівської трагедії. Я знайшла спонсорів і привезла медикаменти пораненим. Ми подарували це міській раді, і тоді я знову почала спілкуватись з татом.
— Тим не менше Вам постійно згадують батька…
— Згадують, звичайно. Що це для мене батько все зробив. Це не зовсім так. Батько не живе в нашій сім’ї вже давно. У нього інша сім’я. Ми спілкуємось, звичайно, зідзвонюємось. Звісно, він у чомусь допомагає по-можливості. Але сказати, що він все для мене зробив, то це не так. Далеко не так.
— А як ви опинилися в Рівному?
— Батько ж нафтовик. Ми жили спочатку в Львівській області, в Стрийському районі. А потім його перевели сюди. Я тоді навчалася в школі.
— Якою Ви були в школі?
— Нормальна, бойова. Я приїхала з сільської школи, коли була в 7 класі і в 12 школу зразу пішла. Батьки дуже переживали, що успішність впаде, як мене сприймуть місцеві... Але я собі дала раду одразу: і «вписалась», і школу закінчила добре.
— Мабуть, Ви в школі були зіркою…
— Ну подобалась хлопцям, так. Дівчатам то не дуже ))) Хоча були подруги. А хлопцям хоч і подобалась, але не зустрічалась ні з ким. Ніхто не зачепив, напевно. З першим чоловіком почала зустрічатися уже після школи.
— Яка Ви мама? Мама чи друг для своїх дітей?
— Ну як друг….я мама )))) Вони зрозуміють що таке мама, коли самі стануть мамами.
Знаєш, найкраще виховання - це дати дітям відчуття свободи. Підказати, направити - це можна. Але ні в якому разі не тиснути. Я, до речі, ніколи не тиснула на своїх дітей. Це моє правило виховання. Я сама дуже тонко відчувала з дитинства, коли на мене намагалися натиснути і страшенно протестувала. Це в мене в характері десь є і до сьогодні. Я знаю з дитинства, що тиснути не можна і тому «відпустила» своїх дітей. У мене, проблем, на щастя, ніколи не було з дівчатами.
— Вони довіряють Вам? Можуть розказати, наприклад, «У мене хлопець з’явився»?
— Так, розказують. Довіряють свої проблеми і успіхи. Але дуже цікаво це сприймають. Вони у мене такі з гумором. Коли якісь такі речі розказують, ми, як правило, переводимо в жарт і сміємося над цими проблемами.
«Від політиків чекають людяності...»
— Про Вас ходить досить багато різних чуток. От наприклад – родинні зв’язки з Кирилловим…
— Колись були. Це правда. Я не приховую цього. Мій рідний брат був одружений з рідною сестрою Михайла Кирилова. Років сім вони вже як розлучені. І все. Це можна вважати родинними зв’язками? І в принципі ми не особливо спілкувались, навіть коли були в «родинних зв’язках». Ну так трапилось.
— А те, що в центральному підземному переході майже всі бутіки Ваші?
— Це повний абсурд. Там не те що весь перехід мій… Там жодного мого бутіка немає, це правда )))
— А звідки тоді чутки?
— Я знаю звідки. Власник цього переходу нардеп. Мій брат був директором будівельної фірми, яка будувала для нього об’єкти. Всього-на-всього. Але мій брат там жодного бутіка собі не взяв, не те що б мені якийсь дістався… Це легко перевірити. Там справді немає ніякої власності ні в нього, ні в мене.
— В Інтернеті писали про Ваші стосунки з одруженим депутатом міськради. Як було насправді?
— Я не буду дуже коментувати… Але можу сказати, що від політиків завжди чекають людяності, і в той же час чомусь вважають, що їм не притаманні якісь людські вчинки. Я думаю, що це неправильно, бо є ще людський фактор.
— Як Ви сприйняли те, що про Вас написали?
— Я абсолютно переконана, що матеріал був замовний. Тому що з такою швидкістю, не розібравшись, в чому там проблема і в чому справа, виставили все на розгляд громадськості. Я не розумію, хто собі може позволити таке. Тому, швидше за все, це була проплачена «заказуха».
— Проти Вас чи проти нього?
— Я думаю, що обох «замочили» добре. Тому що ми йшли в тандемі. Багато справ корисних робили для громади. І це дуже багатьом не подобалося. Проти нього, то само собою, бо він був кандидатом в мери. Але я теж дуже серйозні заявки робила. Тому, думаю, що вирішили «замочити» нас разом. Хтось ще добре підіграв.
— А потім Ви судилися з журналістами. У нас це не дуже прийнято…
— А чому б і ні? По великому рахунку в нашому суспільстві чомусь вважається, що журналістика - це «священна корова». Це неправильно. Взагалі кожна людина має відповідати за свої вчинки. Інша справа, що в нас нема закону про пресу, як такого. І нема справедливих судів. А закон про пресу повинен бути прийнятий. І закон про наклеп теж. Пишуть, що я підтримую «регіоналівський» закон. А я не розумію в чому він «регіоналівський». Цей закон існує в нормальних цивілізованих країнах. Треба відповідати за свої слова. Тим більше, що журналістика така професія… Словом можна вбити.. А коли людина не перевіряє факти і пише від себе всякі такі речі, нічим не доведені…
— Вас запитували і Ви відповідали…
— Відповідала, звичайно. Але там було видно чітко по тексту чию сторону прийняв журналіст. Це ж недопустимо в журналістиці. Крім того, ніяких доказів немає, що я когось там побила чи роз’їхала машиною.
— То побили чи роз’їхали? )))
— Не била і не роз’їджала ))) Це смішно просто.
— Ну заяви в міліції були від дружини депутата…
— Я думаю, що заяви теж були не випадково зроблені. Комусь дуже вже хотілося «замочити» і довести цю справу до кінця. Не вдалося.
— Ті провадження по Вас закриті вже досить давно
— Так. Але там заява і протилежна була. Я написала заяву, щоб вони знайшли…. хто все-таки побив і наїхав на неї )))). Щоб міліція розібралася ))). Я просто вимагала цього! ))) А міліція натомість відкрила провадження щодо неї за дачу неправдивих показів. Отака от цікава історія.
— Зараз ця тема закрита вже? Вона Вас більше не чіпає?
— Ні, слава Богу. Ну але треба визнати, що вона одразу після того скандалу, поїхала відпочивати на курорт на цілий місяць. Я б собі, наприклад, не позволила такого. А вона поїхала. Причому доходів чи супердоходів для таких супервідпочинків у неї немає. То варто задумались над цим.
— Але крім того там і особиста помста, мабуть, була
— Ну звісно, і особисте там щось було. Але гроші теж. Плюс зацікавленість певних осіб. Там працювала ціла група людей.
— Взагалі, які Вам чоловіки подобаються?
— Можу тобі точно сказати, що найсексуальніше в чоловікові це мозок ))) Сто відсотків.
А ще — почуття гумору, ерудиція. Спочатку з людиною треба поговорити, а потім вже все інше. Мені дуже подобаються розумні і ерудовані чоловіки, справді. А зовнішність… Ще зі школи ловила себе на думці, що зовнішність дуже мало для мене значила завжди в чоловіках.
— До речі, про зовнішність — Вашу зовнішність пів-Фейсбуку обговорює ))) Всіх цікавить одне питання: як Вам вдається так класно виглядати?
— Чесно, я не знаю ))). Сама дивуюся. Багато хто питає, чи робила собі «пластику». Не робила.
— Вочевидь, багато чоловіків Вас добивалося?
— Ну по життю вистачало. Але, розумієш: звичайно, це тішить самолюбство в якомусь віці. А на певному етапі починаєш цінувати зовсім інші речі. Більше навіть дружбу, ніж закоханість. Повинна бути підтримка, повага.
— Що цінуєте в людях?
— Чесність!
— Що б ніколи не пробачили?
— Зраду і брехню. Я цього не пробачаю і намагаюся з такими людьми більше не спілкуватися.
— Що для Вас дружба?
— Це взаємодопомога, розуміння з півслова, Це коли людина підставить плече в складній ситуації. Це так рідко зустрічається…І це треба цінувати.
— Як відпочиваєте?
— По-всякому. Хоча уже два роки ніде не відпочивала. Намагаюсь дітей відправити. Фінансово важкий період часу: фірма стоїть. дочка вчиться закордоном, а це великі розтрати. То стараюся, щоб дочки поїхали відпочити, а я тут якось покручуся. А взагалі люблю відпочивати в Карпатах. У мене там залишився дідівський будинок. Дуже люблю туди їздити на Різдво, на Пасху. Це моя батьківщина маленька.
— Як «розгружуєтесь» ввечері? От дістануть за день, на люстраційному, наприклад…
— Після люстраційного неможливо «розгрузитися»!))) Ще дні три напевно. А оскільки він двічі на тиждень, то я зовсім не «розгружуюсь» останніх два місяці ))) А взагалі по-різному. Можу в кафе посидіти з друзями. В кіно сходити з дочкою. Можу просто вдома в ФБ посидіти, книжку почитати,…
— Про що мрієте?
— Мрію, щоб мої дочки знайшли собі дорогу в житті, пішли правильним шляхом, щоб у них все було добре. Це найголовніша моя турбота! А ще - мрію добудувати будинок.
— Що б змінили в житті?
— Нічого. Я задумувалась над цим. Багато помилок зроблено в житті, дуже багато. Але потім аналізую — неспроста ці помилки робилися. Є поставлена задача, яку нам треба все рівно вирішити. Якщо ти вирішуєш цю задачу, стаєш на ще якусь вищу сходинку. І так піднімаєшся-піднімаєшся і виконуєш якусь роль в своєму житті. Тому навряд чи можна щось змінювати.
0 коммент.:
Дописати коментар