Чому ти обрала професію журналіста?
Важко відповісти однозначно, але пам’ятаю що з класу 9 чи 10 мріяла стати або журналістом або слідчим. Чому такий вибір – не знаю. Можливо, вплинуло те, що в старшому класі ми проходили так звану профорієнтацію - на комп’ютерах розробляли характеристики, хто ким мріє стати . І в списку професій, які видали комп’ютери після обробки результатів, теж було - журналіст і слідчий. Так сталося, що зустріла людей які допомогли стати журналістом.
У тебе ж освіта не журналіста?
Ні, освіта філологічна. У дипломі зазначено «Спеціаліст української мови та літератури, російської мови та світової літератури». Закінчувала тоді ще наш педінститут. А з журналістики проходила додаткові курси, школи журналістики, коли вони ще тільки починалися в Україні. Також їздила по обміну досвідом закордон, відвідувала семінари, майстер-класи.
По спеціальності ніколи не працювала?
Ні, навіть думки такої не було. Просто на той момент, коли потрібно було вступати до вузу, в Рівному журналістики не було, а філолог все-таки щось близьке.
Як складався твій шлях в журналістику?
Починалося все зі статей в газеті «10 канал». Там працювала мамина подруга Зінаїда Корешкова. Мама колись їй розповідала, що я хочу стати журналістом, і Зінаїда запропонувала, щоб написала кілька матеріалів.
Не пам’ятаю, що саме запропонувала, але перша моя надрукована стаття – це інтерв’ю з дуетом «кроликів» (Володимир Мойсеєнко і Володимир Данилець – авт.) , які приїхали на гастролі в Рівне. Власне з цього матеріалу все і почалось. Як я потрапила на їхній концерт і за куліси вже не пам’ятаю, бо це було ще під час навчання в інституті. Пригадую, що в їхню гримерку прийшла, розказала, що хочу стати журналістом і взяти інтерв’ю. І вони погодились.
Ця публікація була для мене дуже пам’ятна і її я зберігала дуже довго.
Як потрапила в «ОГО»?
У 98 році закінчила університет і потрібно було влаштовуватись на роботу. В «ОГО» працювали два моїх знайомих - Паша Кравчук і Дмитро Стаховський. Вони були там першими журналістами. Якось ми зустрілись за чаєм, і Паша сказав, що в «ОГО» почали друкувати статті і можна спробувати себе. І так і прийшла туди.
Десь за тиждень в коридорі зустріла Віктора Євгеновича (ред: власник ВД « ОГО») і він жартома зауважив, що йому тут нема де пройти, бо всюди активна дуже журналістка Ольга Ільчук, і, мовляв, пора би вже познайомитись.
Запросив до себе в кабінет з тодішнім відповідальним секретарем Олегом Кордонцем. Запитував про освіту, бажання, ще якісь нюанси. А потім, коли вийшла, він ніби дав добро Олегу, щоб я працювала.
Як стала редактором?
Дорога була довга. На старті - школа журналістики при «IREX» в Києві, потім школа газетного менеджменту, потім стажування за кордоном у Сполучених Штатах і Норвегії, після нього пропозиція створити інформагенцію при видавничому домі «ОГО». Данилов, почувши як в Штатах працюють газети і телебачення, загорівся ідеєю створити при видавничому домі мультимедійний ньюз-рум. Тобто новий вид джерела інформації. Була думка про інформагенцію, яка б постачала інформацію в усі видання, які існували в видавничому домі «ОГО». Частину журналістів перекинули в інформагенцію, а один чи два на підхваті лишались в газеті.
Хороша ідея, як завжди, потім вилізла боком, тому що журналісти що агенції, що газет ходили на одні і ті самі події, хоча і писали по різному. Але тоді з’явилася перша стрічка новин на сайті, яка в гарячому режимі подавала новини. Навіть часто журналісти дзвонили по телефону, щось надиктовували. В будь-якому разі показали, що і щодня можна все робити.
Тоді стартувала і щоденна газета «ОГО». Потім так склалося, що з «ОГО» редактор поїхав на роботу у Київ і газета опинилась без керівника. Мене поставили очолювати щоденну газету «ОГО», а Олег Кордонець очолив п’ятничний головний випуск. Пізніше керівництво вирішило розмежувати проекти і так з’явилась «Рівненська газета», ми переїхали в інше приміщення, і, власне, сам РГ стала моїм першим самостійним проектом і дітищем.
Вона виходила тричі на тиждень на той момент. Але початок був дуже важкий. Тобто привчити людей читати газети хай навіть не щодня і щоб це було цікаво - завдання не з легких. Редакція працювала практично без вихідних, з робочим графіком з 9 і іноді до світанку. Були випуски авральні, коли ми випускали спецпроекти під певні події. Тоді якраз і Помаранчева революція відбувалася ще багато подій, які газеті в якійсь мірі допомогли стати популярною.
Інтернет був доступний не для всіх, про події люди дізнавалися в перекрученому вигляді з телебачення і радіо. «Газета» писала про те, що інші собі дозволити не могли. Ми намагались писати настільки швидко, наскільки це можливо, щоб новини з’явилися в першу чергу у нас. І ці ипуски роздавали безкоштовно. І у Рівному і в області люди могли прочитати, що насправді відбувається в Україні.
За рік-два газета зайняла свою нішу, з’явились постійні читачі і непоганий, як для щоденної газети, наклад.
Вела свою колонку редактора (іноді ностальгую за нею). І знаю, що багато людей газету купувало саме заради того, щоб почитати колонку. Одна з них - «Бабай під рівненським соусом» стала приводом до суду. Тодішній губернатор Василь Червоній подав до суду з вимогою відшкодувати йому моральні збитки. Суд тривав десь півроку і, на щастя, закінчився на нашу користь.
Як складалися стосунки з колективом?
Колектив був молодий. Що цікаво, коли я перейшла на інше місце роботи, частина з них звільнилась. Їм нібито було комфортно працювати зі мною, а з іншим редактором не хотіли.
Як ти потрапила на ТБ?
З ТБ позвільнялася маса народу і потрібен був головний редактор на «Рівне1». Не знаю, чим керувалась дирекція видавничого дому, але вирішили, що з цим проектом справлюсь я. Для мене це рішення виявилося шоковим, тому що залишити «Рівненську газету», яка, в якійсь мірі, була дитям вистражданим, важко. Сльози лилися не один раз. Але аргументи з боку керівництва переважили. Однак це не перший прихід на телебачення.
Ще в 98 році, коли почала працювати в «ОГО», паралельно ми з Пашою робили ще й «Провінційні історії» на «Рівне1».
Хоча ставлення телевізійників до людини, яка прийшла з газети, було, м’яко кажучи, не дуже.
Щось питала у людей, щось сама робила, щоб зрозуміти процес. І досі вдячна тим, хто мене підтиримав. Особливо Наталці Пастуховій. Дивилась центральні канали, читала літературу, в Інтернеті шукала інформацію. Ситуація на Рівне1 була не з легких, багато людей покинуло телеканал у пошуках кращої роботи і дірки потрібно було затикати. Висіли проекти, якими не було кому займатись, не вистачало техніки, ще багато чого, як завжди буває на регіональному телебаченні. Але лишилась хороша команда професіоналів, більшість з яких горіла роботою і з ними ми все подолали. Хоча з часом хтось перейшовна власний хліб або переїхали на роботу в Київ.
Якими були твої перші телевізійні ефіри?
Спочатку були лише сюжети, а потім ефіри. Причому практично без підготовки. Було лише одне чи два тренування і сходу прямий ефір.
Мандраж охопив страшний, під столом ноги тряслися. Добре, що це не видно. Але на наступні ефіри все було гаразд. Якщо мені не зраджує пам’ять, перший був з Оксаною Кісільчук. Тоді не прийшов гість і ми терміново викручувалися.
Тобто журналістка каналу була гостею в студії?
Так. Я вже не пам’ятаю, про що там достоту мова йшла, чи про її шлях в журналістику чи ми під якусь подію підв’язали, але викрутились.
Люди на вулицях впізнавали?
З часом впізнавали. Віталися, що було приємно. Говорили, що їм дуже приємно слухати, що ставлю такі питання, що не шкодую гостей.
Знаю певні моменти, що коли деякі гості - політики-чиновники дізнавалися що ефір вестиму я, відмовлялися приходити або вимгалаи поміняти ведучого. Настільки боялися питань і настільки розмова зі мною була незручною. Але до цього ставилась спокійно, значить їм є що приховувати…
Відео зі зйомок сюжетів
«Списки питань для Vip-осіб потрібно було узгоджувати. І це був жах. Але хто платить, той і замовляє музику»
Були матеріали, які запам’яталися?
Були ефіри які запам’яталися. Наприклад, з Ольгою Герасим’юк, яку дуже поважаю і чия робота мені певний час дуже імпонувала. До речі, саме завдяки тому, що з нею познайомилася, потім змогла стати власним кореспондентом «1+1».
Запам’ятався ефір з Януковичем. Не розказуватмуи про підводні течії, , але враження від нього дуже своєрідне. Ефір з Юлією Тимошенко тривав найдовше зі всіх, які існували. Підготовка до нього вкрай нервова - то відмінили щось, то знову попросили поставити. Списки питань для таких Vip-осіб потрібно узгоджувати. І це був жах, це настільки сердило, обурювало. Але ж хто платить, той і замовляє музику, тому тут сперечатись у цих ситуаціях марно.
Звісно, свобода дій в ефірі завжди є. Навіть якщо це запис, можна поставити уточнюючі запитання чи, в крайньому разі, насамкінець щось гостреньке запитати. Але в будь-якому разі це не найкращі показники для політиків, коли вони намагаються уникнути всього, що їм неприємно і бути білими і пухнастими.
На що ти звертала увагу при прийомі людей на роботу?
Може прозвучить занадто пафосно, але, напевно, на блиск в очах. Для мене не мала значення освіта чи походження людини. Мало значення бажання людини і її вміння працювати. Насправді в редлакції проситися на роботу приходило багато людей.
Запам’ятався один хлопець, який навіть не вмів грамотно писати
На телебачення людей приходило менше, бо все-таки це вважається більш престижно і важче. А в газету , ну не скажу що щодня, але раз чи два в тиждень по людині було.
Я завжди думала, що на випробувальний термін беруть всіх
Ні. Спочатку людині давалося завдання і якщо в неї було бажання, вона могла прийти з новою роботою. І тоді уже дивилася, що якщо все-таки з чимось людина прийшла, то можна спробувати.
Як думаєш, в журналістиці можливо дружити з кимось?
Можливо, в журналістиці теж люди, а люди бувають різні.
Ну це творча робота з морем пліток..
Ну були, звичайно, неприємні моменти, коли постфактум дізнавалась, що мої колеги-журналісти намагалися зайняти місце, на яке я претендувала, чи поливали брудом
Як ставишся до пліток?
Не свята, за чаєм з подругами теж пліткуємо. Але одне діло, коли ти обговорюєш когось, а інша справа, коли ці плітки шкодять людині. Є межі, за які переходити не можна.
«Мамою стала тоді, коли в журналістиці вперлася в стелю»
Як тобі зараз в ролі мами?
Це не роль. Роль - це коли вийшов на сцену, відіграв і пішов. А тут нікуди не підеш ))
Ти взагалі раніше уявляла себе мамою?
Не уявляла, але мамою бути набагато приємніше ніж журналістом. І в мене це трапилося вчасно. Мамою стала тоді, коли в журналістиці, грубо кажучи, вперлася в стелю, тобто в місті мені вже не було що робити і чого хотіти. І мамою бути однозначно важче. Бо з роботи ти можеш піти, а з сім’ї – ні.
Що для тебе основне в стосунках з чоловіками?
Відчуття, що це твоя людина.
Як це взагалі можна відчути?
Це коли з нею легко, добре, коли не потрібен ніхто третій, четвертий, п’ятий. Коли ти вже нічого не шукаєш і розумієш, що вже і не хочеш нічого шукати.
Ти думаєш, що оця «твоя людина» така єдина існує? Чи можна сьогодні кохати одну і думати що це саме та людина, а завтра уже так само думати про іншу?
Любити можна не одну людину і любити можна по-різному. Але «твоя людина» все-таки одна. Це та людина, з якою хочеться лягати спати, прокидатися. З якою просто приємно посидіти на дивані, подивитись телевізор, помовчати, в чиїх обімах тобі спокійно і добре. Від якої врешті решт хочеться мати дітей.
Які романтичні вчинки для тебе робили чоловіки?
Був один момент, який запам’ятався, з колишнім чоловіком
Було, що чоловік покинув на роботі важливу нараду і приїхав мене заспокоїти, коли в моєму житті трапилася важка подія. Для мене це було показово.
А так - нічні прогулянки, рахування зірок на небі, все це, звісно, було.
А ти робила щось романтичне чоловікам?
Одному з чоловіків я присвятила чимало віршів. Можна сказати, що зробила невелику книжку і йому подарувала. Для нього це було несподіванкою. Так само, якщо щось нове з’являлося, то відсилала йому смс-ками.
Зараз пишеш вірші?
Пишу, якщо десь під рукою опиняється ручка і папір і не опиняється дитина.
Маєш якісь хобі?
Мала раніше. Не питай що – не згадаю… Зараз хобі - це інтереси дитини. Тобто нам хочеться малювати, клеїти, ще там щось. То мама теж клеїть, малює, читає.
Про що мрієш?
Виспатися )) А глобально - ні про що, всі мрії збулися на даний момент.
Як відпочиваєш?
Хочеш щоб я почала істерично сміятися? )) Як в анекдоті - не напрягаюсь )
Але чесно, перший рік, коли пішла в декрет згадувала фразу своєї подруги: «Убила б ту людину, яка декрет назвала відпусткою». Де там хто побачив відпустку, сказати важко. І відпочинок для мене був чимось омріяним і захмарним.
Були роки, коли нікуди не вдавалося виїхати. І тиждень полежати вдома на дивані був відпочинком.
Шкодую, що досі не вдалося багато поїздити по Україні. А взагалі з дитинства дуже люблю відпочивати на морі. Колись вдалося сходити походом в Кримські гори.
Насамкінець порадь щось молодим журналістам?
Поради давати - невдячна справа. Але можу сказати, що ніколи не треба слухати когось, а слухати свого серця. От якщо хочеться стати журналістом, то треба працювати над собою і не боятися стукати в двері до відомих. Коли стукати – відчиняють. Важливо не зупинятися.
Читайте також
0 коммент.:
Дописати коментар