Віталій Голубєв: «Живу почуттями»

Віталій Голубєв писати статті почав ще в школі. Під час навчання в університеті уже працював в редакції. Закінчував навчання, будучи редактором. Зараз, окрім роботи головного редактора Видавничого дому “ОГО”, викладає в Острозькій академії і керує «Школою універсального журналіста».

Вдома у нас був зошит «Альманах “Сімейні таланти», який залишився від покійного діда Олексія Олександровича. Він іноді писав вірші, хоча ніде не публікувався. Під Сталінградом воював разом із Гулею Корольовою, пам'ятник якій стоїть перед “водним”. Один з віршів був присвячений їй. Дід планував, що вся сім’я писатиме щось. Він написав багато, бабуся - один віршик, мама — також один, а потім блокнот перейшов мені. Я списав його років до 12. Дід працював в обласному управлінні освіти. Потім у тому кабінеті сидів Віталій Новак. Коли мені було 5 років, я вчився там друкувати на машинці. Через 15 років прийшов на інтерв'ю і згадав кабінет.

Перша моя замітка вийшла російською мовою в дитячій газеті «Перемена». Вона мала назву «Связкой ключей в разгильдяев запускает наш учитель истории». Підпис – “Игорь, Кривой Рог”.

У школі був відмінником-вискочкою. Всюди висловлював свою думку, сперечався з вчителями, доводив, що у нас демократія. Не брав участь в тусовках. Але списувати однокласникам завжди давав, часом за “Снікерси”, вони тоді тільки з'явилися. З дівчатами в школі романів не було. Найприємніші шкільні спогади — перемоги на олімпіадах. У 10 класі виборов перше місце на IV етапі олімпіади з української мови в Тернополі. До того розмовляв тільки російською.

Мене виховували жінки – мама і бабуся. Мало чоловічого товариства було в дитинстві. Мені і зараз простіше спілкуватися з жінками.

Досить рано став розраховувати тільки на себе. З 14 років продавав газети. Якщо вів дівчину в парк чи в кіно ввечері — то на ті гроші, які заробив зранку. Улітку розносив пошту. За перше місце на IV етапі олімпіади отримав премію — 5 мільйонів. Купив на неї джинси, в яких пішов на перший курс.

Багато рішень приймаю серцем. Значною мірою живу почуттями. Хтось сказав: “Жив би лише почуттями та почуття гумору не дозволяє”. Мені — дозволяє.

Я скоріше інтроверт. Не можу сказати, що дуже легко сходжуся з людьми, чи у мене розривається телефон від дзвінків. З роками навчився цінувати контакти. Завжди маю час для тих, кого радий побачити, почути.

Бували випадки, за які мені соромно. Колись написав статтю і не взяв коментар другої сторони. Навіть у голову тоді не прийшло, що це треба зробити. Це було більше 10 років тому. Був конфлікт в одній із державних структур, людину звільнили з роботи.  Я зустрівся з “потерпілим”, записав усе з його слів і написав статтю, де прямо в заголовку звинуватив його керівника. Потім, звісно, довелось давати в наступний номер коментар іншої сторони. Потім життя не раз зводило з цією людиною. Коли він якось сказав “У нас з вами давня історія співпраці”, стало соромно.

Коли сам проявляєш якусь слабкість, з’являється розуміння того, що не можна судити інших.

Зараз основна аудиторія Школи універсального журналіста — це не обов'язково ті, хто прагне стати журналістом. Люди приходять за особистістним ростом, за вірою в себе, за вдосконаленням навичок спілкування. Потім говорять про якусь особливо позитивну атмосферу на заняттях. З деякими випускниками стаємо друзями. Як кажуть видатні психологи, інколи кінець однієї історії — це початок іншої.

Спочатку не мав досвіду, як брати на роботу людей. Декількох журналісток взяв, звернувши увагу на привабливу зовнішність. Я ж не народився редактором, а вчився в процесі.

Я зараз можу з чистою совістю сказати, що в моєму оточенні немає жодної людини, за спілкування з якою мені було б соромно.

Дуже хотів викладати в Острозькій академії. Уявляв це в новорічну ніч, візуалізував. Коли у вересні йшов до головного корпусу читати першу лекцію, дивився на золоті літери на фасаді, під прапором — і сльози стояли в очах. Серце підстрибувало: невже дійсно доторкнувся до того, що було на рівні мрії...

Коли дружина у п’ятницю ввечері приїжджає зі Львова, намагаюся зготувати їй щось смачне на вечерю.

На мене, напевно, багато хто ображається за ті чи інші дії на посаді редактора. Думаю, це плата за посаду. Журналістам треба посидіти на цьому місці, щоб зрозуміти. Для всіх хорошим не будеш, “своїм в дошку”. На роботу ходжу працювати, а не дружити. Навчився розмежовувати роботу  і дружнє спілкування.

Віктор Данилов: «У мене принцип — ні про що не шкодувати, ні на кого не ображатись і не заморочуватись»

Віктор Данилов починав видавати газету «ОГО» з того, що сам приймав оголошення, набирав їх на комп’ютері, ніс плівки у друкарню і на «кравчучці» привозив в офіс газету.

Він — один з перших засновників незалежної преси у Рівному. І точно знає, який шлях довелося пройти для становлення свободи слова у Рівненській області.

Преса мала бути четвертою владою, а у нас спочатку поняття не було, як це робиться. Спроби писати незалежні матеріали не проходили просто так. Були погрози, побиття, пограбування, атаки, суди. Наша газета і газета «Рівне Вечірнє» взяли на себе перший удар цього цунамі.

Коли йдеться про свободу слова, то завжди кажу, що свобода слова персонально нам обійшлася дуже дорого. Ми заплатили за неї не тільки нервами, здоров’ям, а й величезними фінансовими втратами. Інвестували в юристів, фізичний захист журналістів та офісів, навчання, контакти з закордонними партнерами.

Життя показало, що набагато практичніше та ефективніше брати молодих журналістів, не зашорених радянською школою. Ми дивились на професіоналів, які закінчували факультети журналістики, але нам не підійшов практично ніхто з тих людей.

Влада всюди закрита для преси. Вона відкрита у тій частині, коли їй щось хочеться сказати, похвалити себе або представити план заходів, які вони круті та класні. А щоб розказувати, що їй невигідно, то вона завжди закрита. І завдання преси якраз — вирвати це зубами. І з цим у нас зараз надзвичайні проблеми.

Бувало, що журналістів купували ящиком мила чи шампуню. Я про це дізнавався через кілька років, воно ж все спливає.

Ну як можна подзвонити мені і сказати: «Не пиши про це»? Мені що, свій бізнес закрити, а їхній хай процвітає і працює?

Неприпустимі речі для журналістів — брати подарунки від влади. Я завжди критикую наших журналістів, якщо вони беруть якісь грамоти чи подяки. Але поки що у нас це є, і з цим треба поборотися.

Я тричі був депутатом, намагався щось змінити. Але мої ідеї та моя участь у представницьких органах влади нашим виборцям не потрібна. Отже, я не той чоловік, який повинен представляти громаду. Там є інші, молодші.

Мені не соромно за жоден свій крок, коли я був депутатом.

Дуже важко з політики піти, нарешті мені це з успіхом вдалося. Це зовсім інший внутрішній комфорт, нарешті настає свобода для медіа-діяльності, тому що медіа-бізнес і політика практично непоєднувані. Політика — стримуючий фактор для розвитку свободи слова.

Були періоди, коли ми переборщили десь трошки то з піаром, то з політичною складовою, але за це понесли заслужене покарання у вигляді зменшення нашої аудиторії.

Кричати і зриватись — це ознака слабкості. У мене терпіння дуже багато, намагаюся коректно вирішити будь-яку ситуацію, яка потребує крику.

Будь-яка ідея лежить на поверхні.

Я змусив себе вести хоч якусь програму, щоб розмовляти з підлеглими однією мовою. Обрав «Смачного», бо що мені ще вести? Політичне ток-шоу? Спасибі, не хочу я цієї грязюки.

Голе критиканство, що «туфта портал, туфта газета, фуфел гонят опять», я просто ігнорую. Хто так пише, той має шанс стати поруч і зробити кращими газету, телеканал, сюжет, сайт. Зробіть краще.

Не виходить у тих, хто щось робить. А якщо нічого не робити, то все буде класно.

За 21 рік ні разу не було, щоб ми не виплатили зарплату. Це принцип. Такого просто не може бути, щоб ми «киданули» когось чи ще щось.

Людина, яка сидить більше 7 років на одній посаді, вже не дає того ефекту, що свіжий погляд.

Дуже багато стресів. Але є таке поняття, як зняття стресів, для цього існує цілий ряд розваг.

У моїх дітей є все, але балувати дитину — це означає її зіпсувати. Хіба я ворог своїй дитині, щоб балувати її зайвими грішми? Дитину треба відгородити від комп’ютера, паролі поміняти, обмежити в часі.

Я би всі телевізори з хати викинув, але як директор телеканалу не можу цього зробити, це моя професійна проблема.

Мудрий чоловік ніколи не принесе в хату якесь дрібне бізнесове питання, щоб не зіпсувати вечерю.

Моя життєва місія — хочу встигнути побачити планету Земля. Коли мене тягнуть ще раз у Париж чи Мілан, я б із задоволенням поїхав, там дуже красиво. Але не можу, тому що не встигну побачити інші країни.

Світлана Омельчук: «Я керівником і лідером народилася. Посада мене не змінює»

Світлана Омельчук починала працювати в «ОГО» з того, що вдень приймала дзвінки і відвідувачів та розбирала завали бухгалтерських документів, ввечері мила підлогу. Зараз вона займає посаду директора, знає всі ділянки видавничої справи і керує десятками людей. Але при цьому залишається “кошачою” жінкою зі своїми слабкостями та страхами.

Мій стиль керівництва авторитарно-демократичний. Я можу з колегами по роботі ходити на вечірки, їздити на природу, екскурсії. В мене немає жорсткої субординації . Але коли змушує життя і умови( коли підлеглі “вилазять” на голову)-я можу бути досить жорсткою.

У мене немає зірок, я абсолютно земна. Я керівником і лідером народилася, тому посада мене не змінює.

При прийомі на роботу задаю перше питання: «Ким ти себе хочеш бачити через 10 років?». Не можуть всі працівники бути яскравими особистостями. По структурі фірми має бути 20 відсотків зірок , 60 - середняка, і 20 відсотків тих, що відстають. Я завжди спираюся на «кістяк», але бережу зірок .Колись хороший менеджер,керівник великої фірми, сказав мені, що набирає на роботу на посаду топ-менеджера – 5 хвилин, на посаду звичайного менеджера півтори хвилини. Йому цього вистачає, щоб зрозуміти, підходить йому людина чи ні, мені тепер аналогічно.

Я практично не втручаюсь в редакційну політику газети, не вичитую там кожне слово, кожну статтю. Слідкую швидше за видавничою політикою, дивлюся за розміщенням матеріалів, за першою полосою з точки зору газети як товару,що продається.

Звільняти працівників - це стрес і невдячна місія для керівника. Але в кризу довелось багато звільнити, скоротити відділи, напрямки. Це все боляче, неприємно, але без цього нікуди. Зараз нам говорять про наступну хвилю кризи, і я колектив попереджаю, щоб для них це потім не було несподіванкою.

Поважаю людей, які відчиняють культурно «двері ногами». Для журналістів не повинно бути зачинених дверей

Якщо я собі ставлю мету, то повинна її досягти. Якщо не виходить, шукаю інший шлях.

Я абсолютно не мстива і швидко забуваю образи. Мені шкода людей, які мають почуття мстивості, вони з’їдають себе зсередини.

Я не скандальна, з будь якої ситуації знаходжу вихід толерантно. Батько мені казав: «Ти поступися раз, і тобі сто раз віддасться». Вважаю, що в переговорах треба деколи поступитися, не казати зразу жорстко «ні», бо це зразу відштовхує.

Боюсь бути сама, ночувати сама, темних кімнат, темних парків ,великих бродячих собак і неадекватних бродячих людей.

Я розумію, що колись всі ми подорослішаємо, постаріємо, підемо на пенсію, але я ніколи не буду сама. Буду або з дітьми, внуками, або піду в церкву чи дитячий будинок, але «самотньою бабусечкою» жити не буду.

Найбільша зрада - я плакала після першої зради коханого. Після цього я стараюся рідко лити сльози ,а тим паче влаштовувати істерики після будь-якої зради( бо їх було ще багато(зрад) і від колег по роботі, і людей, яких люблю. Я досить сильна і неплаксива.

Не важливо хто в хаті господар, важливо щоб він був один, двовладдя недоречне як на мене.

Будь-які «розборки» мені неприємні, я їх не терплю. Змушена інколи це робити по роботі. Вважаю, що саме журналісти повинні бути стриманими до «розборок».

Друг -це людина, якій першій телефоную, коли в мене проблеми або якась велика приємність. Друзів в мене небагато,багато колег і знайомих.

Переживаю, що в людей з’являється все більша недовіра до влади і недовіра до можливості змін на краще- і це послаблює інтерес до ЗМІ, як інформаційного поля.

В соціальних мережах я присутня, але не активна, для мене найкращий контакт це «face to face».Я люблю “живих” людей.

На жаль, мене в очі не критикують. Критикують дітище, ту справу, яку роблю. На критику конкурентів не реагую. А зауваження читачів беру до уваги, вживаю заходів для того щоб виправитися.

Якщо ви попали в Інтернет, готуйтеся побачити все що про вас думають, і про що ви навіть не здогадувалися.

Тетяна Солнцева: «Я дуже наполеглива, якщо чогось хочу»

Я знайома з нею відносно недавно, але хто вона така - знала давно. Кілька років тому мені показали її на якомусь тренінгу і я зробила дуже великі очі, що в «Провінційній газеті» така молода редактор. Після «Провінційної газети» Таня працювала редактором «Рівненської», керівником мультимедійної редакції, а зараз живе і працює у Львові.

Обміняла гітару на друкарську машинку

Чому ти обрала журналістику?
 У школі дуже подобалось писати твори, читати, декламувати вірші. Брала участь у літературних конкурсах, отримувала нагороди. Бувало, вчителька багато разів зачитувала уривки з моїх творів і радила, щоб я йшла саме в журналістику. Десь з середніх класів я вже вважала, що це моє життєве покликання і я маю до нього дійти, і іншої професії собі не бажала.

Катерина Іванова: «Газетна робота мені подобається більше, ніж телевізійна. Я не люблю торгувати обличчям»

Катя уже кілька років в декретній відпустці і виховує двох діток. Але при цьому встигає займатися журналістськими розслідуваннями, навчати молодих журналістів і допомагати онкохворим дітям.

«Я вела проект інтерв’ю «Бізнес-ланч», і це був постійний тренажер»

Як ти потрапила в журналістику?

Ще в школі. Прийшла на урок історії, і вчителька сказала, що бачила об’яву про те,  що місцевій газеті потрібні молоді люди. Мовляв, вони хочуть робити молодіжну сторінку. А мене два рази не треба було просити. Стало цікаво, і пішла туди разом з подругою. Ми тривалий час вели молодіжну сторінку спочатку в одній газеті, потім в іншій. Пізніше вступили до університету  – подруга журналістику покинула, а я продовжувала працювати в Острозі у видавничому центрі. Там теж була студентська газета. Спочатку дописувала,  потім редагувала. Тобто всі 5 років в університеті навчалась за однією спеціальністю, а захоплювалась журналістикою. А коли закінчила університет, то задавалося дуже природнім іти працювати по журналістському профілю.

Ольга Ільчук: «Бути мамою приємніше, ніж журналістом»

Часто жартую, що Оля – моя «мама в журналістиці». Вона була моїм першим редактором і в газеті, і на телебаченні. Саме вона вчила мене основам журналістики, правила перші матеріали і брала з собою на зйомки. Тепер, за чашкою кави, вона розповіла про свої перші кроки в журналістиці, стосунки з колегами і чим займається у декретній відпустці.

Жанна Клемпуш: «Тішу себе думкою – такого до мене ще ніхто не встиг зробити»

Майже за двадцять років роботи в журналістиці Жанна встигла попрацювати і у Львові, і в Луцьку, і в кількох ЗМІ Рівного. Зараз – виконавчий директор Рівненської медіа-профспілки і мріє… про власний ексклюзивний ресторанчик. Поза роботою це щира, відкрита людина, яка завжди готова прийти на допомогу. І це я знаю точно, оскільки майже два роки прожила з нею по сусідству )))

DJ Borneo: «Якщо комусь підніметься настрій або відпадуть погані думки, то день я прожив недарма»

DJ Borneo (він же Павло Краснопольський) щоночі працює для тих, кому не спиться. На одному з нічних ефірів «Божевільного безсоння» Паша поділився зі мною секретами гарного настрою, розповів про специфіку своєї роботи.
А основна новина для фанаток - віднедавна Пашка абсолюно вільний )))

MC TarantinoFF: «Позитив - це така річ, без якої я не бачу себе ні в ефірі, ні в житті »

Сергій вигадує більшість своїх жартів прямо в прямому ефірі. В архівах «Радіо Трек» зберігається близько півтисячі приколів у його виконанні. Ведучий переконаний, що немає нічого кращого, ніж дарувати людям гарний настрій.

Олесь Лопачук: «Я вів всі програми, які існували на «Радіо Трек»

«Важливо чистити картоплю в потрібний час і в потрібному місці»

Як тебе занесло в журналістику?
Після дев'ятого класу я пішов вчитися в медичний коледж. Потім працював за спеціальністю в фізіотерапевтичному відділенні обласної дитячої лікарні. Спокійно собі працював, нікого зайвий раз не чіпав. І якось випадково взяв послухати приймач. Сів чистити картоплю і слухав радіо. Почув рекламу по радіо «Трек»: « Приходьте до нас, у нас є вакансії ведучих, це ваш шанс» Так я і прийшов. Пройшов відбір, два місяці стажування і нарешті почув заповітні слова від Кульчинської Галини Григорівни (на той час директора ЗАТ "Радіо Трек") про те, що мене беруть на посаду працівника інформаційної служби — диктора новин. З того часу вже 9-10 років пройшло.

Олександр Курсик: "В житті мною керують амбіції"

«Перша офіційна зарплатня у мене була 13 гривень 62 копійки»

Як починалася твоя журналістська кар'єра?
В 14 років я вів шкільне радіо в Бродах. Потім крутив дискотеку, грав у місцевому театрі. Тоді мене запросили вести вітальну програму на місцевому телебаченні. За іронією долі, вперше, що я мав прочитати, це те, що мої родичі вітають мою бабцю.

Світлана Сирота: "Я готова посміхатися, навіть якщо глядачів буде всього троє"

Якщо ви зайдете у відділ новин телекомпанії "Рівне1", Свєту ви почуєте одразу. Вона з першої секунди привертає увагу своїм позитивом, сміхом, жартами. Вона завжди жива, щира і відкрита. І ніколи не промовчить, якщо їй щось не подобаєтсья. Вона просто справжня, така як є. Ми зустрілись в "Іоланті", де вона відверто розповіла про себе, роботу та сім'ю.