Віктор Данилов починав видавати газету «ОГО» з того, що сам приймав оголошення, набирав їх на комп’ютері, ніс плівки у друкарню і на «кравчучці» привозив в офіс газету.
Він — один з перших засновників незалежної преси у Рівному. І точно знає, який шлях довелося пройти для становлення свободи слова у Рівненській області.
Преса мала бути четвертою владою, а у нас спочатку поняття не було, як це робиться. Спроби писати незалежні матеріали не проходили просто так. Були погрози, побиття, пограбування, атаки, суди. Наша газета і газета «Рівне Вечірнє» взяли на себе перший удар цього цунамі.
Коли йдеться про свободу слова, то завжди кажу, що свобода слова персонально нам обійшлася дуже дорого. Ми заплатили за неї не тільки нервами, здоров’ям, а й величезними фінансовими втратами. Інвестували в юристів, фізичний захист журналістів та офісів, навчання, контакти з закордонними партнерами.
Життя показало, що набагато практичніше та ефективніше брати молодих журналістів, не зашорених радянською школою. Ми дивились на професіоналів, які закінчували факультети журналістики, але нам не підійшов практично ніхто з тих людей.
Влада всюди закрита для преси. Вона відкрита у тій частині, коли їй щось хочеться сказати, похвалити себе або представити план заходів, які вони круті та класні. А щоб розказувати, що їй невигідно, то вона завжди закрита. І завдання преси якраз — вирвати це зубами. І з цим у нас зараз надзвичайні проблеми.
Бувало, що журналістів купували ящиком мила чи шампуню. Я про це дізнавався через кілька років, воно ж все спливає.
Ну як можна подзвонити мені і сказати: «Не пиши про це»? Мені що, свій бізнес закрити, а їхній хай процвітає і працює?
Неприпустимі речі для журналістів — брати подарунки від влади. Я завжди критикую наших журналістів, якщо вони беруть якісь грамоти чи подяки. Але поки що у нас це є, і з цим треба поборотися.
Я тричі був депутатом, намагався щось змінити. Але мої ідеї та моя участь у представницьких органах влади нашим виборцям не потрібна. Отже, я не той чоловік, який повинен представляти громаду. Там є інші, молодші.
Мені не соромно за жоден свій крок, коли я був депутатом.
Дуже важко з політики піти, нарешті мені це з успіхом вдалося. Це зовсім інший внутрішній комфорт, нарешті настає свобода для медіа-діяльності, тому що медіа-бізнес і політика практично непоєднувані. Політика — стримуючий фактор для розвитку свободи слова.
Були періоди, коли ми переборщили десь трошки то з піаром, то з політичною складовою, але за це понесли заслужене покарання у вигляді зменшення нашої аудиторії.
Кричати і зриватись — це ознака слабкості. У мене терпіння дуже багато, намагаюся коректно вирішити будь-яку ситуацію, яка потребує крику.
Будь-яка ідея лежить на поверхні.
Я змусив себе вести хоч якусь програму, щоб розмовляти з підлеглими однією мовою. Обрав «Смачного», бо що мені ще вести? Політичне ток-шоу? Спасибі, не хочу я цієї грязюки.
Голе критиканство, що «туфта портал, туфта газета, фуфел гонят опять», я просто ігнорую. Хто так пише, той має шанс стати поруч і зробити кращими газету, телеканал, сюжет, сайт. Зробіть краще.
Не виходить у тих, хто щось робить. А якщо нічого не робити, то все буде класно.
За 21 рік ні разу не було, щоб ми не виплатили зарплату. Це принцип. Такого просто не може бути, щоб ми «киданули» когось чи ще щось.
Людина, яка сидить більше 7 років на одній посаді, вже не дає того ефекту, що свіжий погляд.
Дуже багато стресів. Але є таке поняття, як зняття стресів, для цього існує цілий ряд розваг.
У моїх дітей є все, але балувати дитину — це означає її зіпсувати. Хіба я ворог своїй дитині, щоб балувати її зайвими грішми? Дитину треба відгородити від комп’ютера, паролі поміняти, обмежити в часі.
Я би всі телевізори з хати викинув, але як директор телеканалу не можу цього зробити, це моя професійна проблема.
Мудрий чоловік ніколи не принесе в хату якесь дрібне бізнесове питання, щоб не зіпсувати вечерю.
Моя життєва місія — хочу встигнути побачити планету Земля. Коли мене тягнуть ще раз у Париж чи Мілан, я б із задоволенням поїхав, там дуже красиво. Але не можу, тому що не встигну побачити інші країни.
«Рівне Вечірнє» — перша газета, заснована фірмою «Марк»
— Як потрапили у Рівне?
— Система радянських ВНЗів передбачала направлення на підприємства, де молодому спеціалісту треба було відпрацювати три роки. Я закінчив Львівський політехнічний інститут (нині університет «Львівська політехніка») й отримав розподіл на виробниче об’єднання «Азот». Варіантів було два — або Калуш, або Рівне, і я обрав Рівне.
У 1985 році з червоним дипломом одразу прийшов на стажування у відповідний цех з небезпечними процесами. Трошки постажувався, і кинули одразу керувати зміною.
Пропрацював близько п’яти років, вхопив таку професійну хворобу — виразка шлунка, бо працював у кислотному цеху. Лікарі мені сказали: "Хлопче, втікай звідси чимшвидше». І я написав заяву на звільнення.
— Звідки взялася ідея відкрити свій бізнес?
— Тоді як такого приватного бізнесу було дуже мало, це був 1990 рік. Походивши по Рівному, потинявшись, не знаючи, чим зайнятись, ми створили фірму «Марк». Тоді це була одна з перших приватних фірм. Був інформаційний голод до всього, що стосується історії України, правдивого висвітлення будь-чого. І ми з Прибалтики привозили публікації, це все читалося «взапой». Треба було налагодити систему реалізації. Ми знаходили якийсь раритет, як, наприклад, перші передруки «Історії України» Грушевського, везли у Прибалтику, влаштовували передрук шляхом перефотографування. Привозили це на поїздах, і тут друковану продукцію реалізовували у першому демократичному незалежному кіоску, який поставили біля сучасного магазину «Обнова».
Ми зрозуміли, що у нас повинна бути своя преса. Я ще на «Азоті» займався випуском молодіжної газети, яка викликала неоднозначну реакцію з боку органів, керівництва, різних партійних структур, і за це добряче тягали, тому що ми собі дозволяли конкретне вільнодумство. І я мислився про те, що має бути якась власна газета. Тоді не було комп’ютерних технологій, кожен примірник кожної газети набирався шляхом викладення металевих буквочок. Тому на фірму «Марк» ми завезли перший в області комп’ютерний комплекс. Це так голосно звучить, але це був насправді один комп’ютер і один лазерний принтер. Взяли на це дуже важкий кредит.
«Галицькі контракти» допомогли привезти це обладнання й налагодити. А тоді сказали: «Давайте нам на стажування на два тижні якогось комп’ютерника або поліграфіста, щоб ми навчили працювати на цьому обладнанні». А я жодного разу не бачив комп’ютер наживо, сказав, що в нас нема такого поліграфіста, приїду сам. За п’ять днів нахапався основ, приїхав сюди, власноруч набрав цю газету.
Тоді ми видавали кілька газет. Фірма «Марк» була засновником газети «Рівне Вечірнє», потім — «ОГО», далі — інші газети.
З Миколою Несенюком ми почали робити газету «Рівне Вечірнє» на цьому комп’ютерному комплексі, віддавали всі плівки у друкарню. А я, коли починав робити газету «ОГО», сам приймав оголошення, набирав тексти на комп’ютері, ніс у друкарню плівки, забирав там віддруковані газети на «кравчучку» і ніс у наш офіс сюди, на Короленка.
Перший номер «ОГО» вийшов 2 жовтня 1992 року.
Ми швидко почали набирати обертів. Через монопольне становище і величезний попит можна було заробляти серйозні гроші, вкладати їх у розвиток підприємства, в інші проекти, обладнання, нерухомість. Власне на цих заробітках постала телекомпанія «Рівне 1». У 1995 році ми насмілилися заснувати телеканал. Це були дуже серйозні інвестиції.
— Хто був першими журналістами?
— Першим журналістом був Микола Несенюк, і він, по мірі зростання газети, набирав як головний редактор журналістів. Але прийшов час і ми розділились. Він сказав, що хоче займатись газетою, і це було нормально, бо це в основному був його проект. А в газеті «ОГО» ми довго працювали за системою приватних оголошень, тому дуже відставали у журналістиці.
"ОГО" 15 жовтня 1999 року
— Кого брали на роботу?
— Ми відбирали талановитих людей, вчили їх, витрачали величезні ресурси на це. Направляли на курси, стажування, тренінги, обміни досвідом.
Зараз зі свободою слова не все гаразд, а тоді це взагалі був жах, мафіозні часи. І нині, якщо хтось мені дорікне щось за свободу слова, то навряд чи є багато людей в області, які доклали б стільки зусиль для становлення свободи слова саме у нас у регіоні. Те, що собі преса може дозволити у нас, — це результат того, над чим ми працювали 20 років.
Наші газети — це ті газети, які рвали на шматки на планерках у високоповажних кабінетах. У мене немає ілюзій стосовно того, що нас там будуть любити.
— Кого найбільше дістали?
— Я можу робити різні припущення, але коли вдерлись в офіс редакції вночі, перерили все, що можна, забрали тільки одне — централізований сервер бухгалтерії усіх підприємств за десять років. Ми витримали безліч перевірок, наїздів, нальотів.
Є різні методики тиску на свободу слова. Наприклад, підтримка державних комунальних видань, державного телебачення. А ми на безгрошів’ї, нам нічого не перепадає з бюджету. І це правильно. Але так само не повинні отримувати з бюджету і комунальні ЗМІ. У демократичній країні не може бути комунальних ЗМІ, це ж нонсенс.
— З чого починалося телебачення?
— З мрій. Коли ми вже трошки набили руку на газетному бізнесі, то зрозуміли, що телебачення не вистачає в Рівному. Тоді був «10 канал» і одна вільна частота, яку ніхто не хотів брати. Ми взяли участь у конкурсі, не було претендентів, і ми її забрали. За рік мали побудувати канал, закупити надзвичайно дороге обладнання.
У той час медіа-бізнес не був привабливий для інвестицій.
Перша назва каналу «MTV» — Микола, Тетяна, Віктор. Згодом зрозуміли, що це «рєбячество», бо так називався один світовий канал. Тому вирішили перейменувати. Хотілося бачити свій канал першим у Рівному, тому так і назвали — «Рівне 1».
Коли я переглядав перші сюжети з 1995 року, то зараз вони викликають щиру посмішку, але з чогось треба було починати.
Сюжети з архіву телеканалу "Рівне1"
— Чому ви вирішили вести кулінарне шоу «СмачнОГО»?
— Будь-який поважаючий себе канал мав би мати таке шоу. Особисто мені це треба не для того, щоб піжонитись. Просто будь-який керівник повинен вміти робити те, що роблять його підлеглі. Газетник я від початку і вважаю себе в достатній мірі професіоналом, щоб мені ніхто лапші не вішав. У телевізії так само, якщо я прийду і скажу журналісту, що він щось не так зробив, то він мені скаже: «Іди сам роби», то я так і вчинив.
Шоу знімаємо у мене вдома на кухні, й затрати мінімалізовано. А гостей в Рівному — море. Я розумію, що будь-хто мені в коментарях може закинути, що вміють зробити краще. Я також можу програму або дві, або три зробити краще. А хай спробують при бюджеті практично нуль відпрацювати хоча б 100 програм, я подивлюся на середній рівень цієї програми.
«21 рік в політиці — це достатньо»
— Як реагуєте на критику влади?
— Беру на себе перші удари негативу, криків, матюків. Часто це в мені й залишається, і ніхто про це не знає. Єдине, що дозволяю собі розібратися — чи є підстави ображатися на неякісну чи упереджену роботу журналіста, якщо є такі факти, коли мені дзвонять і кажуть, що вашому журналісту заплатив такий-то і такий-то, щоб когось «замочити»...
— А як же друзі — бізнесмени чи політики, коли на них щось погане ваші газети пишуть?
— Безліч випадків таких було. І, як правило, ці друзі переставали бути друзями.
— Не шкода?
— Шкода. Але є місія незалежної преси. Коли людина публічна, то рано чи пізно про неї щось напишуть, якщо вона щось ляпне чи порушить закон. Не може газета мовчати.
— А рекламодавці?
— Купу рекламодавців ми втратили. Це карма для преси в усьому світі. От, наприклад, був на стажуванні на телеканалі в Америці, і дзвонить туди рекламодавець і каже: «Ми розриваємо з вами річний контракт на 200 тисяч доларів, бо ви показали щось там в сюжеті не те». Ну то о’кей, розривайте, ми не можемо зняти з ефіру сюжет. Рекламний відділ завжди захищає свого рекламодавця, а журналісти кричать, що не будуть цього знімати, бо це об’єктивно.
— Навіщо пішли в політику?
— Спочатку була політика, а потім уже — медіа-бізнес. Я 21 рік був у політиці. Спочатку в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка, потім — Народний Рух. У 1990 році став депутатом міської ради. Це були буремні, славні, хоч і важкі часи. Ми приймали рішення з перейменування вулиць, про зняття пам’ятника Леніна і т.д. Потім я очолив обласну організацію НРУ. Так сталося, що тричі був депутатом.
— Як поєднували політику і бізнес?
— Поєднував шляхом розриву стосунків з людьми, які сподівалися, що я, як представник медіа-бізнесу, піду їм назустріч. Але я старався на такі «компроміси» не йти, тому що незалежна журналістика — це одне, а політика — зовсім інше.
— Що робите, коли щось не виходить?
— Заходимо на друге коло, постійно думаємо, збираємо креативні наради.
— Як ставитесь, коли люди йдуть від вас і створюють власний бізнес?
— Ставлюсь нормально, свої емоції тримаю при собі. Але є правильні уходи, а є — підлі. Коли крадуть архіви і програмне забезпечення, ламають домовленості, переманюють людей всіх до одного, просто щоб насолити.
А є нормальні уходи, коли люди просто ростуть, я розумію, що ніяк їх не можу втримати. Вони їдуть працювати у Київ на провідні телеканали, у такому випадку я тисну руку і кажу, що якщо щось не складеться, ми завжди зможемо розмовляти про те, щоб повернутись назад.
«Я чітко пам’ятаю, коли у мене річниця весілля»
— Де познайомились з дружиною?
— На болгарському курорті Слинев Бряг, у молодіжній комсомольській поїздці. Мені було 26 років.
— Любов з першого погляду?
— Практично так, ми їхали у складі однієї групи відпочивальників, я був керівником групи. Рік зустрічалися, потім одружилися.
Коли я відчув, що діла не буде, треба робити пропозицію, то я в один день пішов і взяв квартиру на роботі
Вона не здогадувалась, що я робитиму пропозицію. Просто відчув, що її відговорюють, кажуть, що ти гуляєш з якимось несерйозним мужиком, кинь його, хто ж це рік ходить, зустрічається...
А мене консервативні погляди на це, мене вчили, що раніше 27 років мужчина не повинен одружуватись, повинен забезпечити хоч якийсь економічний плацдарм для молодої сім’ї, а не жити на шиї у батьків. А для чоловіка йти жити на квартиру до дружини — це взагалі якось принизливо, як на мене.
Весілля відгуляли 14 жовтня на Покрову
Я чітко пам’ятаю, коли у мене річниця весілля. Регулярно ми гуляємо у парку, поблизу якого одружувались, фотографуємо дерева, дивимось, як вони виростають...
— У вас дві дочки, як їх виховуєте?
— Строго. Я завжди сперечаюсь з дружиною з приводу недостатньо суворого виховання.
Жорсткість у вихованні — це сила традицій, повага до батьків, порядок у голові, освіта і все у комплексі. Ми можемо дати хорошу освіту дітям, дати навички культури.
Треба вчити дітей рахувати кожну копійку. А коли в хаті все є, це розхолоджує, так ми зіпсуємо дітей.
Старшу доньку примусив навчитися пекти пироги, як бабуся. Зараз вона живе в Києві, навчається в університеті Карпенка-Карого і сама собі щось там готує.
Молодша донька ходила в минулому році одночасно на теніс, у музичну школу — фортепіано та ударні інструменти, модельну школу, бізнес-школу в банку і щось іще. Втомлюється страшенно після уроків, перевантажена, але поки хоче ходити, то це добре.
«Наразі я вже об’їздив 56 країни»
— Як відпочиваєте?
— Активно. Люблю експедиції, сплави річкою, полювання, риболовлю. Всі поїздки Україною і за кордон пов’язані з активним туризмом.
— Скільки країн вже об’їздили?
— На момент нашої розмови — 56 країн. Якщо говорити, що їх біля 200, то я не встигну побачити всі.
— Ви екстремал?
— Я думаю, що ні. Бачив набагато більших екстремалів. Але джампінг спробував. У Замбії з моста 132 метри. Це в мені щось поміняло, такі речі робляться тільки один раз. І ти розумієш, що вдруге вже ніколи не стрибнеш.
— Страшно?
— Страшніше було після стрибка, ніж до.
— Як плануєте маршрути?
— Як правило, коли подорожуєш з друзями, комусь із них приходить, на перший погляд, погана ідея, а потім виявляється, що це ультра круто і вражень звідти привозиш вагон.
— Про що мрієте?
— Мрію, щоб український народ нарешті визначився зі своїми правителями і з тим, куди він хоче рухатись і що для цього необхідно зробити!
— А для себе?
— Не старіти, жити, рухатись вперед.
— Про що шкодуєте?
— У мене принцип такий — ні про що не шкодувати, ні на кого не ображатись і не заморочуватись. Не можна носити в собі негатив і зло, треба жити позитивноЧитайте також
0 коммент.:
Дописати коментар