Вдома у нас був зошит «Альманах “Сімейні таланти», який залишився від покійного діда Олексія Олександровича. Він іноді писав вірші, хоча ніде не публікувався. Під Сталінградом воював разом із Гулею Корольовою, пам'ятник якій стоїть перед “водним”. Один з віршів був присвячений їй. Дід планував, що вся сім’я писатиме щось. Він написав багато, бабуся - один віршик, мама — також один, а потім блокнот перейшов мені. Я списав його років до 12. Дід працював в обласному управлінні освіти. Потім у тому кабінеті сидів Віталій Новак. Коли мені було 5 років, я вчився там друкувати на машинці. Через 15 років прийшов на інтерв'ю і згадав кабінет.
Перша моя замітка вийшла російською мовою в дитячій газеті «Перемена». Вона мала назву «Связкой ключей в разгильдяев запускает наш учитель истории». Підпис – “Игорь, Кривой Рог”.
У школі був відмінником-вискочкою. Всюди висловлював свою думку, сперечався з вчителями, доводив, що у нас демократія. Не брав участь в тусовках. Але списувати однокласникам завжди давав, часом за “Снікерси”, вони тоді тільки з'явилися. З дівчатами в школі романів не було. Найприємніші шкільні спогади — перемоги на олімпіадах. У 10 класі виборов перше місце на IV етапі олімпіади з української мови в Тернополі. До того розмовляв тільки російською.
Мене виховували жінки – мама і бабуся. Мало чоловічого товариства було в дитинстві. Мені і зараз простіше спілкуватися з жінками.
Досить рано став розраховувати тільки на себе. З 14 років продавав газети. Якщо вів дівчину в парк чи в кіно ввечері — то на ті гроші, які заробив зранку. Улітку розносив пошту. За перше місце на IV етапі олімпіади отримав премію — 5 мільйонів. Купив на неї джинси, в яких пішов на перший курс.
Багато рішень приймаю серцем. Значною мірою живу почуттями. Хтось сказав: “Жив би лише почуттями та почуття гумору не дозволяє”. Мені — дозволяє.
Я скоріше інтроверт. Не можу сказати, що дуже легко сходжуся з людьми, чи у мене розривається телефон від дзвінків. З роками навчився цінувати контакти. Завжди маю час для тих, кого радий побачити, почути.
Бували випадки, за які мені соромно. Колись написав статтю і не взяв коментар другої сторони. Навіть у голову тоді не прийшло, що це треба зробити. Це було більше 10 років тому. Був конфлікт в одній із державних структур, людину звільнили з роботи. Я зустрівся з “потерпілим”, записав усе з його слів і написав статтю, де прямо в заголовку звинуватив його керівника. Потім, звісно, довелось давати в наступний номер коментар іншої сторони. Потім життя не раз зводило з цією людиною. Коли він якось сказав “У нас з вами давня історія співпраці”, стало соромно.
Коли сам проявляєш якусь слабкість, з’являється розуміння того, що не можна судити інших.
Зараз основна аудиторія Школи універсального журналіста — це не обов'язково ті, хто прагне стати журналістом. Люди приходять за особистістним ростом, за вірою в себе, за вдосконаленням навичок спілкування. Потім говорять про якусь особливо позитивну атмосферу на заняттях. З деякими випускниками стаємо друзями. Як кажуть видатні психологи, інколи кінець однієї історії — це початок іншої.
Спочатку не мав досвіду, як брати на роботу людей. Декількох журналісток взяв, звернувши увагу на привабливу зовнішність. Я ж не народився редактором, а вчився в процесі.
Я зараз можу з чистою совістю сказати, що в моєму оточенні немає жодної людини, за спілкування з якою мені було б соромно.
Дуже хотів викладати в Острозькій академії. Уявляв це в новорічну ніч, візуалізував. Коли у вересні йшов до головного корпусу читати першу лекцію, дивився на золоті літери на фасаді, під прапором — і сльози стояли в очах. Серце підстрибувало: невже дійсно доторкнувся до того, що було на рівні мрії...
Коли дружина у п’ятницю ввечері приїжджає зі Львова, намагаюся зготувати їй щось смачне на вечерю.
На мене, напевно, багато хто ображається за ті чи інші дії на посаді редактора. Думаю, це плата за посаду. Журналістам треба посидіти на цьому місці, щоб зрозуміти. Для всіх хорошим не будеш, “своїм в дошку”. На роботу ходжу працювати, а не дружити. Навчився розмежовувати роботу і дружнє спілкування.
«Інститут закінчував, будучи редактором»
Як Ви прийшли в журналістику?
З дитинства любив щось вигадувати. Робив книжечки саморобні з оповіданнями про свої іграшки і про тварин, яких бачив у парку.
У четвертому класі до нас в школу прийшла керівник літературного об’єднання “Поетарх” з Палацу дітей та молоді Тетяна Іванівна Горбукова. Cказала, що якщо хтось з дітей відчуває в собі бажання писати – ласкаво просимо в ПДМ. Прийшов додому, розповів мамі. Вона порадила спробувати.
У “Поетарху” було цікаво. Не просто писав, а займався самопросуванням - “бомбив” листами ледь не всі доступні київські та московські редакції. Багато де публікувався. Згодом навіть вірші самої Тетяни Іванівни “просував”. Перший творчий вечір “поетархівця” був саме моїм. Соціальна служба молоді подарувала настінний годинник, яким досі користується мама. А Палац вручив гарантійний лист, що візьме мене на роботу керівником гуртка журналістики. Мені було тоді 16.
Саме в “Поетарху” познайомився з Олею Ільчук, Людою Хомою, Пашею Кравчуком, Дімою Стаховським. Усі вони згодом по-різному знайшли себе саме в журналістиці. Так що “Поетарх” був кузнею журналістських кадрів, не лише літературних.
Останній вірш написав у 1996-му, під час зимових канікул в університеті. Рік тому дізнався, що приблизно тоді свій перший вірш написала Іра Мельник, яка нині, вважаю, продовжує мою справу в “Поетарху”.
У 1992-му нас, сімох вихованців колективу, відправили в “Молоду гвардію”, в Одесу, на тематичну зміну для юних кореспондентів. Кореспондентом ніхто з нас не був. Але в таборі з нами займались столичні журналісти. Проводили конкурс заміток. Дали завдання написати про шкільне життя . А я кажу: «У нас вчитель такий є прикольний, якщо хтось на уроці не слухається, то він бере з кишені зв’язку ключів і кидає її через весь клас до останньої парти. І той учень має її підняти і принести віддати». Журналістка з київської газети “Перемена” сказала, щоб я написав про це.
А я так переживав, чи мені не влетить від того вчителя, якщо це дійсно десь надрукують. То ми замінили в статті вчителя української мови на вчителя історії, і ім’я моє поміняли, і навіть місто.
Коли повернувся в Рівне, мені прийшло в голову написати про те, як ми з’їздили. Пішов у газету «Зміна». Знав цю газету, бо продавав її влітку. Тоді навіть не знав, що треба заголовок до матеріалу, підпис... Проте, через тижні два замітку опублікували, я її приніс в школу, вчителька прочитала всьому класу.
А ще за два тижні я, продаючи газети в переході, зустрічаю працівницю редакції, а вона гукає: «Голубєв, зайди в редакцію, там тобі гонорар, 14 карбованців 30 копійок». Я подумав: «Вау, мало того, що тебе надрукували, ти своє прізвище можеш в газеті побачити, так ще й платять за це».
Так почав писати.
Якось познайомився з дівчиною, хотів запросити в парк. Але гонорар у газеті був після 5 числа. Збрехав їй, що їду на море, але саме 5-го — повернусь. Отримав гроші — і лише тоді запросив на прогулянку. Це в 10 класі було.
Де навчались?
Хотів навчатись у Києві, але мама сказала, що не потягнемо. Ми жили дуже скромно: мамина зарплата в бібліотеці — 80 карбованців і бабусина пенсія — 115.
Після олімпіади мав гарантійний лист про можливість вступу без іспитів там, де українська є профілюючим предметом. У Рівному вибір був небагатий: філологія в педінституті чи бібліотечний факультет в інституті культури. Тоді це були два окремі виші. Поступив на бібліотечний. Знав, що все одно працюватиму журналістом...
Коли влаштувався на першу роботу в «Рівне вечірнє», навчання закинув.
Думав тоді: «Нащо це навчання, якщо я вже зараз публікуюсь у газеті і вчасно отримую зарплату, яка більша, ніж у багатьох людей». Тепер розумію, що такі думки можуть бути лише у 18 років. А тоді я тижнями не ходив на пари.Щоправда, перший рік пропрацював на заліковку і потім вже викладачі мене по суті витягнули. Узяв академку, а через рік перевівся на заочне.
Інститут закінчував, уже будучи редактором.
Спочатку де працювали?
Дописував в «Зміну», “Сім днів”, «10 канал». Коли мені було 18 років, подзвонив Олег Кордонець, який на той час працював у газеті «Рівне», й запропонував співпрацювати з ними. Паралельно дописував в «Україну молоду», як позаштатний власкор з Рівного. Це було на рівні самодіяльності. Звідти телефонували двічі на тиждень – в понеділок і в середу, в певні години, і я телефоном надиктовував замітки. Часом, ідучи на пари, залишав їх мамі чи бабусі, й вони надиктовували замість мене.
Згодом побачив оголошення в «ОГО», що вони запрошують на роботу випускників факультету журналістики останніх років. Вирішив спробувати, прийшов до Віктора Данилова, чесно сказав, що не випускник, не журналістики і не останніх років, що мені 18 років, але трошки дописую в різні місцеві газети і що хотів би спробувати. Він мене спитав, що я вмію. Я відповів: «Писати». Віктор Євгенович запропонував спробувати.
Але в «ОГО» тоді було мало інформаційних сторінок. Віктор Євгенович порадив мене Миколі Несенюку. На Покрову в 1996-му він взяв мене на роботу.
Тоді «Рівне Вєчірнє» і телеканал в одній зв’язці працювали, тобто одні й ті самі люди писали статті й знімали сюжети. Тільки тоді все було на іншому рівні - написав статтю, відправив на принтер, потім начитав сюжет.
Микола Іванович запропонував мені вести нову передачу - «Рівне за тиждень». Три роки щоп’ятниці записував цю програму. Паралельно майже щодня робив сюжети.
...Коли я вдруге прийшов на «Рівне 1» заступником директора у 2007-му, я не був людиною, як, можливо, комусь здавалося, сторонньою для телебачення. Я працював на ТБ, коли більшість тодішніх критиків навчалися в школі.
Звичайно, тоді це було аматорство. Підводки писали на клаптиках паперу. Ведучі новин ходили по кабінету, збирали ті клаптики, писали собі від руки ті підводки на листку А4, і з листка читали. Який суфлер? Аркуш з прогнозом погоди вішали до камери на скрепці.
У 1996 році з'явились новини «ТСН». Для нас це був зразок продвинутого телебачення. Вчилися на їхньому прикладі.
Восени 96-го в гідропарку знімали з Ігорем Ковальчуком сюжет про катер на підводних крилах. Кажу йому: давай я встану на його фоні з мікрофоном — бачив, “плюси” так роблять? Напевно, це був перший стендап у наших новинах. Але такого слова ми ще не знали.
Працюючи у «Рівне вечірнє», усвідомлював, що не варто втрачати зв’язку з «ОГО». Їхня редакція видавалась мені багатшою, продвинутішою — там інтернет раніше за “вечірку” з'явився. Шефи товаришували, тож була можливість працювати “на два фронти”.
Лютневого дня 1997-го в коридорі редакції на Драгоманова Віктор Євгенович представив мене не знайомому чоловікові в зеленому костюмі. “Знайомтесь, Василь Васильович, це найперспективніший молодий журналіст Рівного”. Так я став власкором “Провінційної ОГО” у Рівному і познайомився з Василем Абрамчуком — майбутнім шефом майбутньої дружини. Редакція “Провінційки” тоді була в Сарнах.
Василь Васильович викликав у мене повагу своєю діловитістю, зібраністю. Потім наші журналістські дороги розійшлися, але з пісні слова не викинеш: Василь Абрамчук був одним із тих людей, які вплинули на моє становлення як журналіста і редактора. Поряд із Віктором Даниловим та Миколою Несенюком, які відіграли, звісно, ключову роль.
А у “вечірці” мене тим часом періодично “підвантажували” робити газету то замість Валі Власової, то замість Валі Шах. Перша спроба була невдалою — я переплутав фото на першій сторінці. “Повчіться ще робити газету у Валентини Богданівни”, - мовив Микола Несенюк.
У 2000-му, коли шефи очолили Рух, став редактором партійної “Нової Волині”. За рік познайомився з Танею - “Нова Волинь” версталась там само, де і “Провінційка”. Я і зараз в цьому кабінеті сиджу... Попереду в нас була виборча кампанія-2002 — найбільш пам'ятна для мене. Я не маю сентиментів до Віктора Ющенка чи “Нашої України”, але та кампанія, пліч-о-пліч з Танею, з нічними чергуваннями під друкарнею і поїздками в Сарни, зустрічами на окрузі, де шеф проводив кампанію — це незабутня світла сторінка життя.
В мене взагалі ставлення до багатьох речей формулюється не їх змістом, а тими людьми, які до того причетні.
У 2003-му прийшов редактором у Провінційну газету». Василь Абрамчук очолив друкарню, і Віктор Євгенович запропонував його газетну посаду мені. Таня вже працювала у Рівному, в “ОГО”. Робота там здалась мені ріднішою. Розумів, що на двох стільцях вічно сидіти не буду.
«Боляче реагую на критику»
Поміняла Вас якось посада, коли стали редактором?
Спершу подобалось відчувати себе дуже “важним”, серйозним. Були важливі якісь такі зовнішні атрибути статусу редактора. Щоб називали на «ви», на ім’я, по батькові. Потім захоплення тим пройшло.
Я багатьох журналістів бачив у дуже різних ситуаціях і розумію, що ідеальних людей немає. Кожен із нас проявляє слабкість у чомусь. Кожен проявляє максималізм.
Як колектив сприйняв Вас на посаді редактора?
Колектив змінювався, газета змінювалась. Ми багато працювали з тренером і бізнес-консультантом Михайлом Вейсбергом, одним із засновником “Галицьких контрактів”. Їздили до нього в Київ, а він — до нас. Була думка, що під ті нові завдання, які ставились, треба брати молодих енергійних журналістів “з вулиці”.
Часто я переписував статті за журналістом, розказував “від” і “до”, як готувати матеріал. Писав покрокові інструкції — аж до того, що слово “заголовок” у тексті матеріалу так і прописувати, ще й виділяти жирним, аби верстальник знав, що це — дійсно заголовок.
Потім виявилось, що це накопичувався початковий матеріал для ШУЖ:)
Наприкінці 2005-го створили об’єднану редакцію - “ОГО”, “Провінційки” та “Рівненської”. Я її очолив. Знову вирішили шукати журналістів. Так з'явилась ШУЖ. Перші її випускники досі працюють у нас: Таня Коваль, Оля Міхньов, Іра Ничипорук, Марина Фурс. Марина Попова вже в декрет пішла...
Журналістів набрали, а учні все йшли. Вирішив провести ще кілька шкіл. А потім зрозумів, що це — мені подобається, це, можливо, найуспішніше, що я створив у своєму житті.
Як ставитеся до критики?
Ображаюсь. Я б не став говорити, що критика мені байдужа. Боляче реагую, деякі моменти пам’ятаю довго.
Але з часом почав розділяти – де справді є конструктив, а де просто чиїсь особисті амбіції з комплексом меншовартості.
Тож вигадати можна будь-що! Он нещодавно в коментарях до статті хтось порадив журналістам “ОГО” провести розслідування, з ким із моделей “ART models” я маю “неформальні теплі стосунки”.
«Декілька тижнів щоранку з дружиною переписувались віршованими смс»
Таня не ревнує, що Вам купа дівчат пишуть «В Контакті»?
Думаю, десь у душі трошки ревнує, але ставиться з розумінням. Коли разом уже десять років, а в людей є голова на плечах, то у стосунках дуже велику роль відіграють довіра і взаємоповага.
У мене дуже багато знайомих дівчат, є дівчата, яких вважаю подругами, дуже хорошими. Багато цих контактів зародились на ШУЖ.
Як розвивалися стосунки з Танею до одруження?
Місяці два було просто дружнє спілкування. Соцмереж ще не було — були електронні листи, довгі вечірні телефонні розмови з Сарнами. Коли звільнявся з «Рівне Вечірнє», повернув редакції кругленьку суму — гривень 800, напевно - за особисті міжміські телефонні розмови...
Таня мені скидала матеріали для «Нової Волині», які не пішли в «Провінційну газету». І одного разу надіслала аж 17 текстів. Мене приємно вразив цей добрий жест. Ніби по роботі, але радісно було думати, що це трошки і для мене особисто, як для людини...
Пригадую, як їздив у Швецію і постійно її згадував
По поверненню вже у Києві першим ділом пішов в Інтернет-кафе, щоб написати їй. Тоді вже відчув, що мені її не вистачає і це наше спілкування вже наповнене почуттями.
Якось вона приїхала в Рівне, а я не міг просто сказати: «Давай підемо погуляємо». Я дуже сором'язливим був. Тому не придумав нічого кращого, як запропонувати їй вступити до Народного Руху — шефи ж, мовляв, уже там!
Які романтичні вчинки робили дружині?
Смс-ки віршовані писав. Минулої осені декілька тижнів щоранку один одному писали у віршах смс.
По натурі я взагалі романтик. Страшний. Все, що пов'язано з почуттями, для мене вкрай важливо. Іноді, коли слухаю деяких людей, замислююсь усередині: “Цікаво, їх хто-небудь любить?” Ми ж все на світі насправді робимо заради того, щоб нас любили і цінували. “Але, мов світло для у очі, нам треба, щоб любили нас” - саме про це.Хай там хто б як не приховував.
Совість мучить, що рідко Тані квіти дарую.
Чому вирішили викладати в Острозькій академії?
До викладання треба дорости. Приходить час, коли відчуваєш, що хочеться ділитись знаннями з іншими.
Спочатку мені Ігор Лубкович, тодішній декан факультету масових комунікацій та інформаційних технологій МЕГУ, запропонував викладати там. Я погодився, але напередодні 1 вересня раптом відчув, що настрою немає. І досвіду ще бракує. Тому - не пішов. Сказав, що роботи багато.
Знав, що за рік відкриється журналістика в Острозі. Подумав: ось тоді спробую ще раз.
15 вересня 2010-го прочитав першу лекцію в Острозькій академії. Викладав вступ до спеціальності. Можу з гордістю сказати, що перші студенти-журналісти Острозької академії знайомство з журналістикою почали зі знайомства зі мною.
Ви строгий викладач? Усім заліки ставите?
Спершу мало знав, як читаються лекції і виставляються оцінки. Сам бо вчився давно і на парах бував рідко. Та й кредитно-модульної системи тоді не було. Найбільше розпитував у Віки Назарук — колеги-викладача, подруги, випускниці ШУЖ.
Поки що в мене був лише один залік, і склали його всі. Чув про викладачів, які мучать студентів, бо прагнуть (свідомо чи підсвідомо) відігратися за свої труднощі під час навчання. Мені це нецікаво.
Що б побажали людям, які мріють стати журналістом?
Стукайте в будь-які двері. Не пустили в одні - йдіть в інші. Починайте з малого. Не бійтесь певний час попрацювати безкоштовно, щоб здобути досвід і контакти. І вмійте бути вдячними людям, які вам допоможуть. Тримайтеся цих важливих для вас людей. Насправді в кожного з нас їх не так і багато. Навіть коли вам здасться, що ви багато чого досягли — все одно залишайтеся вдячними. Одна мудра людина сказала: сьогодні ти сидиш перед людиною в короні — завтра вона в короні сидить перед тобою...
Читайте також
0 коммент.:
Дописати коментар