Рівненська колекціонерка Ілона Тимченко: “Удома вже маю більше півсотні ляльок”

24-річна Ілона Тимченко уже чотири роки колекціонує ляльки. Зараз її колекція налічує більше п'ятдесяти екземплярів. Знайомі дивуються, нащо такій дорослій дівчині стільки іграшок, проте, дівчина переконує — купуватиме ляльки доти, доки їй це приноситиме задоволення.


— Чому ти обрала таке хобі?
— У дитинстві дуже мріяла про Барбі. Проте тоді були важкі 90-ті, ляльки коштували дорого, і батьки не могли дозволити собі купити мені цю іграшку. Тому коли я виросла, згадала про цю дитячу мрію. Щоправда, спочатку купувала різноманітні статуетки, а потім уже Барбі.

Віталій Голубєв: «Живу почуттями»

Віталій Голубєв писати статті почав ще в школі. Під час навчання в університеті уже працював в редакції. Закінчував навчання, будучи редактором. Зараз, окрім роботи головного редактора Видавничого дому “ОГО”, викладає в Острозькій академії і керує «Школою універсального журналіста».

Вдома у нас був зошит «Альманах “Сімейні таланти», який залишився від покійного діда Олексія Олександровича. Він іноді писав вірші, хоча ніде не публікувався. Під Сталінградом воював разом із Гулею Корольовою, пам'ятник якій стоїть перед “водним”. Один з віршів був присвячений їй. Дід планував, що вся сім’я писатиме щось. Він написав багато, бабуся - один віршик, мама — також один, а потім блокнот перейшов мені. Я списав його років до 12. Дід працював в обласному управлінні освіти. Потім у тому кабінеті сидів Віталій Новак. Коли мені було 5 років, я вчився там друкувати на машинці. Через 15 років прийшов на інтерв'ю і згадав кабінет.

Перша моя замітка вийшла російською мовою в дитячій газеті «Перемена». Вона мала назву «Связкой ключей в разгильдяев запускает наш учитель истории». Підпис – “Игорь, Кривой Рог”.

У школі був відмінником-вискочкою. Всюди висловлював свою думку, сперечався з вчителями, доводив, що у нас демократія. Не брав участь в тусовках. Але списувати однокласникам завжди давав, часом за “Снікерси”, вони тоді тільки з'явилися. З дівчатами в школі романів не було. Найприємніші шкільні спогади — перемоги на олімпіадах. У 10 класі виборов перше місце на IV етапі олімпіади з української мови в Тернополі. До того розмовляв тільки російською.

Мене виховували жінки – мама і бабуся. Мало чоловічого товариства було в дитинстві. Мені і зараз простіше спілкуватися з жінками.

Досить рано став розраховувати тільки на себе. З 14 років продавав газети. Якщо вів дівчину в парк чи в кіно ввечері — то на ті гроші, які заробив зранку. Улітку розносив пошту. За перше місце на IV етапі олімпіади отримав премію — 5 мільйонів. Купив на неї джинси, в яких пішов на перший курс.

Багато рішень приймаю серцем. Значною мірою живу почуттями. Хтось сказав: “Жив би лише почуттями та почуття гумору не дозволяє”. Мені — дозволяє.

Я скоріше інтроверт. Не можу сказати, що дуже легко сходжуся з людьми, чи у мене розривається телефон від дзвінків. З роками навчився цінувати контакти. Завжди маю час для тих, кого радий побачити, почути.

Бували випадки, за які мені соромно. Колись написав статтю і не взяв коментар другої сторони. Навіть у голову тоді не прийшло, що це треба зробити. Це було більше 10 років тому. Був конфлікт в одній із державних структур, людину звільнили з роботи.  Я зустрівся з “потерпілим”, записав усе з його слів і написав статтю, де прямо в заголовку звинуватив його керівника. Потім, звісно, довелось давати в наступний номер коментар іншої сторони. Потім життя не раз зводило з цією людиною. Коли він якось сказав “У нас з вами давня історія співпраці”, стало соромно.

Коли сам проявляєш якусь слабкість, з’являється розуміння того, що не можна судити інших.

Зараз основна аудиторія Школи універсального журналіста — це не обов'язково ті, хто прагне стати журналістом. Люди приходять за особистістним ростом, за вірою в себе, за вдосконаленням навичок спілкування. Потім говорять про якусь особливо позитивну атмосферу на заняттях. З деякими випускниками стаємо друзями. Як кажуть видатні психологи, інколи кінець однієї історії — це початок іншої.

Спочатку не мав досвіду, як брати на роботу людей. Декількох журналісток взяв, звернувши увагу на привабливу зовнішність. Я ж не народився редактором, а вчився в процесі.

Я зараз можу з чистою совістю сказати, що в моєму оточенні немає жодної людини, за спілкування з якою мені було б соромно.

Дуже хотів викладати в Острозькій академії. Уявляв це в новорічну ніч, візуалізував. Коли у вересні йшов до головного корпусу читати першу лекцію, дивився на золоті літери на фасаді, під прапором — і сльози стояли в очах. Серце підстрибувало: невже дійсно доторкнувся до того, що було на рівні мрії...

Коли дружина у п’ятницю ввечері приїжджає зі Львова, намагаюся зготувати їй щось смачне на вечерю.

На мене, напевно, багато хто ображається за ті чи інші дії на посаді редактора. Думаю, це плата за посаду. Журналістам треба посидіти на цьому місці, щоб зрозуміти. Для всіх хорошим не будеш, “своїм в дошку”. На роботу ходжу працювати, а не дружити. Навчився розмежовувати роботу  і дружнє спілкування.

Досьє (Віталій Голубєв)

Сімейний стан - одружений

За гороскопом - Близнюки

Улюблена страва - картопля, голубці, піца

Улюблений напій - залежно від настрою і планів: кава, йогурт, пиво

Улюблена фраза - “Інколи кінець однієї історії — це початок іншої...”

Про мене мало хто знає - що я вперше поцілувався аж у 18 років

Друзі називають - на ім'я

Останнє що читав — Нина Рубштейн, “Секреты счастья”

Найбільше дратує - стереотипи

Найбільше щастя - коли тебе сприймають таким, як є; розуміють, не оцінюючи

Читайте також

Віталій Голубєв: «Живу почуттями»

Віктор Данилов: «У мене принцип — ні про що не шкодувати, ні на кого не ображатись і не заморочуватись»

Віктор Данилов починав видавати газету «ОГО» з того, що сам приймав оголошення, набирав їх на комп’ютері, ніс плівки у друкарню і на «кравчучці» привозив в офіс газету.

Він — один з перших засновників незалежної преси у Рівному. І точно знає, який шлях довелося пройти для становлення свободи слова у Рівненській області.

Преса мала бути четвертою владою, а у нас спочатку поняття не було, як це робиться. Спроби писати незалежні матеріали не проходили просто так. Були погрози, побиття, пограбування, атаки, суди. Наша газета і газета «Рівне Вечірнє» взяли на себе перший удар цього цунамі.

Коли йдеться про свободу слова, то завжди кажу, що свобода слова персонально нам обійшлася дуже дорого. Ми заплатили за неї не тільки нервами, здоров’ям, а й величезними фінансовими втратами. Інвестували в юристів, фізичний захист журналістів та офісів, навчання, контакти з закордонними партнерами.

Життя показало, що набагато практичніше та ефективніше брати молодих журналістів, не зашорених радянською школою. Ми дивились на професіоналів, які закінчували факультети журналістики, але нам не підійшов практично ніхто з тих людей.

Влада всюди закрита для преси. Вона відкрита у тій частині, коли їй щось хочеться сказати, похвалити себе або представити план заходів, які вони круті та класні. А щоб розказувати, що їй невигідно, то вона завжди закрита. І завдання преси якраз — вирвати це зубами. І з цим у нас зараз надзвичайні проблеми.

Бувало, що журналістів купували ящиком мила чи шампуню. Я про це дізнавався через кілька років, воно ж все спливає.

Ну як можна подзвонити мені і сказати: «Не пиши про це»? Мені що, свій бізнес закрити, а їхній хай процвітає і працює?

Неприпустимі речі для журналістів — брати подарунки від влади. Я завжди критикую наших журналістів, якщо вони беруть якісь грамоти чи подяки. Але поки що у нас це є, і з цим треба поборотися.

Я тричі був депутатом, намагався щось змінити. Але мої ідеї та моя участь у представницьких органах влади нашим виборцям не потрібна. Отже, я не той чоловік, який повинен представляти громаду. Там є інші, молодші.

Мені не соромно за жоден свій крок, коли я був депутатом.

Дуже важко з політики піти, нарешті мені це з успіхом вдалося. Це зовсім інший внутрішній комфорт, нарешті настає свобода для медіа-діяльності, тому що медіа-бізнес і політика практично непоєднувані. Політика — стримуючий фактор для розвитку свободи слова.

Були періоди, коли ми переборщили десь трошки то з піаром, то з політичною складовою, але за це понесли заслужене покарання у вигляді зменшення нашої аудиторії.

Кричати і зриватись — це ознака слабкості. У мене терпіння дуже багато, намагаюся коректно вирішити будь-яку ситуацію, яка потребує крику.

Будь-яка ідея лежить на поверхні.

Я змусив себе вести хоч якусь програму, щоб розмовляти з підлеглими однією мовою. Обрав «Смачного», бо що мені ще вести? Політичне ток-шоу? Спасибі, не хочу я цієї грязюки.

Голе критиканство, що «туфта портал, туфта газета, фуфел гонят опять», я просто ігнорую. Хто так пише, той має шанс стати поруч і зробити кращими газету, телеканал, сюжет, сайт. Зробіть краще.

Не виходить у тих, хто щось робить. А якщо нічого не робити, то все буде класно.

За 21 рік ні разу не було, щоб ми не виплатили зарплату. Це принцип. Такого просто не може бути, щоб ми «киданули» когось чи ще щось.

Людина, яка сидить більше 7 років на одній посаді, вже не дає того ефекту, що свіжий погляд.

Дуже багато стресів. Але є таке поняття, як зняття стресів, для цього існує цілий ряд розваг.

У моїх дітей є все, але балувати дитину — це означає її зіпсувати. Хіба я ворог своїй дитині, щоб балувати її зайвими грішми? Дитину треба відгородити від комп’ютера, паролі поміняти, обмежити в часі.

Я би всі телевізори з хати викинув, але як директор телеканалу не можу цього зробити, це моя професійна проблема.

Мудрий чоловік ніколи не принесе в хату якесь дрібне бізнесове питання, щоб не зіпсувати вечерю.

Моя життєва місія — хочу встигнути побачити планету Земля. Коли мене тягнуть ще раз у Париж чи Мілан, я б із задоволенням поїхав, там дуже красиво. Але не можу, тому що не встигну побачити інші країни.

Досьє (Віктор Данилов)

Сімейний стан — одружений

За гороскопом — Терези

Улюблена музика — та, що зачіпає

Улюблена страва — мадярський гуляш

Улюблений напій — кава

Улюблена фраза — тримайся!

Про мене мало хто знає — ненавиджу писати тексти

Останнє, що читав — «Століття Якова» В.Лиса

Друзі називають — Данілич

Найбільше дратує — безвідповідальність

Найбільше щастя — посмішки здорових дітей